— Вивантажуй маму прямо тут, під хатою, бо у мій паркетний рай такий подарунок не впишеться, — заявила мені з порога зовиця Люба, кидаючи на капот машини товсту течку з італійськими медичними виписками.
Я стояла посеред власного двору, дивлячись на жінку, яка двадцять років тому просто зникла, викресливши своїх дітей із пам’яті ради закордонних заробітків, а тепер повернулася без копійки в кишені, зламана недугою, і Люба вимагала, щоб я поклала своє життя на її догляд.
— Ти привезла її з Італії без нашого відома, то вези до свого багатого чоловіка, бо я чужу людину у своїй хаті не потерплю і прислугою тут нікому не наймалася! — відрізала я, відчуваючи, як усередині все закипає від такої нахабності.
Люба навіть не кліпнула своїми нарощеними віями, лише підібгала губи і зневажливо зміряла мене поглядом. Вона звикла, що в її житті все вирішують гроші чоловіка-бізнесмена, а тут раптом довелося зіткнутися з реальними проблемами, які вона вирішила швиденько перекласти на наші з Богданом плечі.
Ось так, без жодного попередження, посеред білого дня на нашому подвір’ї з’явилася та, про існування якої ми намагалися не згадувати два довгих десятиліття. Галина Петрівна, колишня мати мого чоловіка, яка колись обрала сите закордонне життя замість виховання власних дітей.
Я пам’ятаю, як Богдан розказував про той день, коли вони зі школи прийшли, а в хаті пусто, навіть записки ніякої не лишилося. Йому тоді тринадцять років було, а Любці всього десять, зовсім ще малі дитинчата, які потребували маминої ласки та тепла, а отримали лише порожнечу.
Виростив їх батько разом із моєю покійною свекрухою-бабусею, яка всю свою старість поклала на те, щоб поставити сиріт при живій матері на ноги. Вони бідували, рахували кожну копійку, поки Галина Петрівна десь там, на італійських курортах, влаштовувала свою долю і шукала легкого хліба.
Вона завжди була жінкою з претензією на розкіш, працювати на землі чи на заводі їй не пасувало, тому вона швидко зорієнтувалася і знайшла собі там якогось літнього італійського сеньйора. Про дітей і думати забула, жодної гривні чи передачі з макаронами за всі роки не прислала.
Зі своїм законним чоловіком вона розлучилася дистанційно, через якісь там папери, навіть не приїхавши на суд, бо навіщо їй було повертатися в те бідне українське село, де лишилися її голодні та розгублені діти. Вона просто перекреслила те минуле, наче його й не було ніколи.
Тепер ми з Богданом живемо в будинку, який мій тесть починав будувати ще в ті далекі часи, коли Галина Петрівна вважалася його дружиною. Але будував він його сам, своїми мозолястими руками, вигрібаючи останні гроші з кишень, поки вона вже збирала валізи на чужину.
Сам тесть уже років десять як знайшов розраду в іншому шлюбі, живе собі окремо в сусідньому райцентрі з хорошою, доброю жінкою, яка стала для мого чоловіка справжньою підтримкою. Ми неймовірно раді за нього, бо чоловік натерпівся за своє життя стільки, що заслужив на спокійну старість.
Мій Богдан виявився справжнім господарем, він довів цей недобудований колись дім до справжнього ідеалу, якого в усьому нашому селі більше не знайдеш. У нас усюди дорога бруківка вистелена, сучасні клумби з квітами розкішними цвітуть, усе доглянуте і зроблене з величезною любов’ю.
Ми виховуємо двох чудових діток, сина і донечку, і кожну копійку вкладаємо в цей дім, щоб їм було що залишити, щоб вони мали надійний дах над головою. Ніякої допомоги від закордонної мами ми ніколи не бачили, вона навіть на наше весілля не спромоглася приїхати, хоча запрошення їй передавали через знайомих.
Любка ж, молодша сестра Богдана, влаштувалася в житті набагато простіше, вона вийшла заміж за місцевого підприємця з сусіднього великого селища. Вона ніколи в житті важче ложки нічого не піднімала, на роботу не ходила, сиділа вдома і займалася лише собою та своїми двома дітьми.
І ось, кілька місяців тому, все те сите закордонне життя Галини Петрівни розлетілося на дрібні шматки, бо здоров’я не вічне, і важка недуга підкосила її там остаточно. Її італійський кавалер, як тільки зрозумів, що перед ним тепер не молода красуня, а хвора людина, просто виставив її за двері.
Виявилося, що за двадцять років вона не заробила собі ні на яку пенсію, не відклала жодного євро в заначку, бо все витрачала на ганчірки та красиве життя. Вона залишилася на вулиці в чужій країні, хвора і абсолютно нікому не потрібна, без жодних засобів для існування.
Зателефонувати синові в неї забракло сміливості, бо знала, що Богдан має твердий характер і за всі роки образи не забув. А от до Люби вона додзвонилася, почала плакати в слухавку, розказувати, як їй важко і як вона шкодує про все, що колись зробила.
У Любки в той момент прокинулися якісь дивакуваті дочірні почуття, вона вирішила пограти в благородство і рятівницю, яка витягне матір із біди. Нікому нічого не сказавши, навіть власному братові, вона купує квиток на літак, летить до Італії і забирає цю немічну жінку назад в Україну.
Тільки от привезла вона її не до себе в розкішний двоповерховий котедж, де повно вільних кімнат і є всі умови для догляду за хворою людиною. Вона привезла її до нас, прямо під наші ворота, поставивши нас перед доконаним фактом, що тепер це наша спільна турбота.
Ми з Богданом тоді пожаліли її суто по-людськи, бо жінка була в жахливому фізичному стані, ми разом возили її по лікарнях, купували дорогі ліки. Зараз її трохи на ноги підняли, але вона все одно потребує постійного нагляду, сама вона не може дати собі ради в побуті.
Оскільки ми з чоловіком обоє працюємо з ранку до вечора, щоб забезпечити дітей, ми вирішили поселити Галини Петрівну в нашій літній кухні. Там є всі умови, проведено газ, є вода, окреме ліжко, але багато хто з односельців почав нас засуджувати за таку нібито неповагу.
Сусідки заглядають через паркан і шепочуться, мовляв, мають таку велику хату, а матір тримають окремо, як якусь чужу наймичку. Але за які такі заслуги я маю пускати її до свого особистого простору, до кімнат моїх дітей, якщо вона для нас є абсолютно чужою людиною?
Характер у Галини Петрівни залишився гоноровим навіть тепер, коли вона повністю залежить від нашої милості та шматка хліба. Вона постійно чимось незадоволена, то їй їжа не така, то телевізор занадто тихо працює, то ми до неї мало заходимо поговорити про її минуле величне життя.
Найбільше в цій ситуації мене обурює поведінка Люби, яка після того, як привезла матір і скинула її нам, взагалі перестала з’являтися на нашому подвір’ї. Вона не телефонує, не цікавиться, чи є в мами ліки, чи є їй що їсти, просто умила руки і вважає свій дочірній обов’язок виконаним.
Коли я намагаюся поговорити з зовицею по телефону і вимагаю, щоб вона забирала матір до себе, вона починає шукати тисячі відмовок. То в неї чоловік проти, бо він заробляє гроші і хоче відпочивати в спокої, то в неї діти маленькі, то в неї просто немає часу на догляд за хворою.
Доходить до абсурду, Люба тепер заявляє, що ця хата наполовину належить її матері, бо батько будував її в шлюбі, тому Галина Петрівна має повне право тут жити. Тільки вона забуває, що мій чоловік вклав сюди стільки праці та грошей, що від старої будівлі залишилися хіба що самі стіни.
Мій чоловік Богдан мовчить, але я бачу, як йому важко щодня бачити жінку, яка колись його зрадила, а тепер вимагає до себе уваги та любові. Він виконує свій обов’язок суто механічно, приносить їй дрова, перевіряє воду, але в його очах немає нічого, окрім глибокої старої образи.
Свекор взагалі сказав, що знати її не хоче, і якщо вона з’явиться десь на його дорозі, він просто розвернеться і піде геть, бо таке пробачити неможливо. І тепер ми, молода сім’я з двома дітьми, маємо до кінця її днів нести цей важкий хрест, який нам так підступно підкинула рідна сестра.
Я часто думаю про те, чому справедливість у цьому житті працює так дивно, і чому ті, хто все життя жив для себе, на старість вимагають жертв від інших. Якщо Люба така добра і правильна дочка, то чому її благородство закінчилося на порозі міжнародного аеропорту?
Я не хочу бути відьмою в очах родичів, але й терпіти цей егоїзм більше немає сил, бо моє життя і спокій моєї сім’ї руйнуються через чужі помилки. Мені щодня доводиться переступати через себе, щоб занести тарілку супу жінці, яка колись позбавила мого чоловіка материнського тепла.
А як би ви вчинили на моєму місці в такій непростій життєвій ситуації? Чи варто переступати через старі образи і доглядати чужу по суті людину, чи все ж таки потрібно виявити твердість і змусити зовицю забрати матір до себе, як вона того й заслуговує?
Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.
