Всі батьки хочуть для своєї дитини найкращого. Коли після закінчення школи наша дочка сказала нам, що хоче вчитися в коледжі, але вона ще не знала, в якому напрямку, ми не тиснули на неї.
– А що нам, погано вдома? – Я пожартувала. – Не поспішати ж нам з дорослим життям…
– Навіть якщо ти кинеш навчання, бо передумаєш вчитись по цій спеціальності, нічого не станеться. Пам’ятай, що ти завжди можеш розраховувати на нас, – додав батько.
Наша Алла думала одночасно про три напрямки навчання: психологію, педагогіку та… акторську майстерність!
– Тобі не здається, що вона трохи перебільшує? Галю, адже їй 19, вона вже не маленька дівчинка! – переживала моя сестра Іра.
– Я думаю, ти занадто їй дозволяєш. Ти завжди все робиш за неї.
– І про що ти говориш! Аллочка рішуча дівчина – я захищала свою дочку.
– То чому вона ще не обрала напрям навчання?
– Краще їй двічі подумати, ніж кинути пізніше – я розсердилася на сестру. Вона завжди заважала нам виховувати нашу дочку. У неї самої було троє синів, і я думаю, вона просто нам заздрила.
– Дітям потрібна любов, а не ремінь. Я не буду такою матір’ю, як Іра, – продовжувала я говорити чоловікові.
Він визнав, що я маю рацію, бо кілька разів у житті підвищував голос на свою дочку. Ми були хорошими, розуміючими батьками.
Я думала, що протягом року після закінчення середньої школи Аллла влаштується на підробіток до того, як вона вступить до коледжу. Ми з Мирославом пропонували їй різні пропозиції.
– Мамо, я не хочу йти працювати в магазині. Вісім годин за прилавком? О ні! Це не для мене!
Вона також відмовилася від пропозиції працювати в офісі друга Мирослава.
– Тату, за такі гроші я повинна вставати зранку? Ти жартуєш? За 5 тисяч? Я думаю, що вартую більшого
– Галю, поговори з Аллою. Як вона буде жити? Весь час у нас гроші просити в такому віці, теж не вихід. Хіба вона не хоче мати свої гроші? – Мирослав дедалі більше злився.
Він не знав, що у дочки є гроші. Я давала їй кожного місяця по пару тисяч. Щоразу, коли їй щось було потрібно, вона приходила і говорила. На жаль, це траплялося дедалі частіше…
– Аллочко, на що ти витрачаєш свої гроші? Минулого тижня ти отримала пристойну суму? – якось ніжно запитала я її.
– Ти хочеш щоб я звітувала тобі за кожну гривню?! – Вона обурилася.
– Ось, я купила її на твої гроші, – сказала дочка, кидаючи мені в руки кофтинку з цінником.
– 750 гривень?! Дитинко, це не занадто? – Мені було шкода, що моя донька витратила стільки на одяг.
– Нещодавно я сказала тобі, що у нас з батьком дуже багато витрат. Ремонт ванної кімнати, придбання нових вікон для вітальні… Треба починати економити ! – сказала я Аллі.
– Ти хочеш сказати, що все це, тому що я не влаштувалась на роботу і… знаєш що? Я виїду! Це буде найкращим для всіх нас рішенням! Вона говорила так голосно, що чоловік вибіг із саду. В сльозах вона сказала батькові, що я відправляю її на роботу, бо вдома немає грошей.
– Слухай? Я нічого подібного не сказала… – Я намагалася захиститися. На мій подив, Мирослав став на бік своєї дочки.
– Галю, чого ти. Аллочка ж старається! Незабаром вона поступить до коледжу, житиме в гуртожитку, і ми її менше будемо бачити! Давай ми будемо насолоджуватися своєю донькою, як можна довше! – сказав чоловік.
Наступні кілька днів я була ворогом номер один для Алли. Але вона уклала угоду з батьком. Нарешті, вона оголосила мені, що виїжджає. Вона хоче жити з подругою, яка орендує квартиру в сусідньому великому місті.
– Тато позичив мені 5000 гривень. Я хочу, щоб ти про це знала. Я поверну їх йому, як тільки знайду роботу, сказала вона. – Сподіваюся, ти задоволена. Я більше не буду для вас тягарем…
Я розсердилася на чоловіка за те, що позичив нашій дочці гроші у мене за спиною. Нам потрібно було сісти за стіл переговорів. Але Алла таки виїхала з дому.
Через місяць я помирилася з дочкою. Ми знову були друзями.
На вихідних ми пили каву, пліткували про все…
– Я думаю, що окрема квартира пішла їй на користь. Вона шукає роботу, вона щаслива! – сказала я тоді своєму чоловікові.
– Звичайно, – він лише бурчав над газетою, ніби хотів швидко вирізати тему.
– Мирославе, що сталося? Я чогось не знаю? – Я хвилювався.
– Галю, може, ми помилились, занадто балуючи Аллу? Може, Іра має рацію?
Мирослав сумно подивився на мене. І він чесно зізнався:
– Алла позичила у мене ще 5 тисяч гривень. А ще, вона навіть не думає про навчання.
– Слухай?! 10000 гривень?! Це вже занадто.
Я вирішила поговорити зі своєю дочкою. Вона повинна нарешті вирости! Здається, я привернула її своїми думками, бо того ж вечора Алла прийшла до нас зі своєю подругою Кариною.
– Я вагітна. Третій місяць , вона прямо сказала. – Мені потрібні гроші.
Ми оніміли. Вагітність? Лікування? Про що вона говорить?!
– Ви ж не думаєте, що я народжу цю дитину? Як ви собі це уявляєте? Незабаром мені виповниться 20 років. Мені світ лише відкривається! Мене не приваблюють підгузники!
Катя намагалася заспокоїти її. І ми теж.
– На мою думку, це найкраще рішення. Адже Алла…
– Мовчи! Це не твоя справа! – наказала я дівчині. Потім я з презирством подивився на дочку. – Як ти можеш думати про таке в цій ситуації?!
– А батько дитини? – спитав Мирослав, боячись слів своєї дочки.
– Це була одноразова пригода!
– Говорити нема про що. Ви допоможете мені чи ні? – сухо запитала вона. Боже, чому в ній було стільки цинізму? Адже вона носила під серцем дитину!
Вона поводилась як безвідповідальна маленька дитина. Оскільки виникла проблема, вона хотіла швидко її позбутися. Тільки цього разу проблемою була жива, невинна дитинка! О ні, це було занадто!
– Ми не дамо тобі на це гроші. Ні копійки! – сказала я, дивлячись дочці просто в очі. Мирослав був здивований моєю рішучістю.
Він мовчав.
– Я хочу, щоб ти народила цю дитину, ми подбаємо про неї.
– Ви напевно жартуєте! – Алла розлютилася, але подруга щось прошепотіла їй на вухо. Потім вони обоє вийшли з кімнати. Ймовірно, вони обговорювали мою пропозицію. Вони повернулись через кілька хвилин.
– Я згодна. Потрібно просто пообіцяти мені одне – ви не переконаєте мене піклуватися про дитину після народження! У мене є інші плани. Ми їдемо з Катериною за кордон, – оголосила вона.
Я сподівалася, що Алла передумає після народження дитинки. Вона зрозуміє, що любов дитини – це найкрасивіше, що може статися з жінкою.
Я помилялася. Алла не передумала. Через місяць після виходу з лікарні вона зібрала речі та поїхала до Польщі.
– Боже, внучка так схожа на свою матір. Бачиш, у них однакові очі, вуха… Вона чудова! – сказала я своєму чоловікові.
– Нехай вона лише не успадковує маминого характеру! Мирослав махнув рукою.
Ми полюбили внучку всім серцем. Вона була нашим скарбом. Хоча ми балували її, як Аллочку, та цього разу не втратили голови. Ми знали, де раніше робили помилки. І скільки вони нам коштують.
Дочка зазвичай зв’язувалась із нами раз на місяць. Вона питала про здоров’я Мар’янки, та як в загальному справи. Вона не хотіла повертатися.
– У мене хороша робота, я офіціантка. Я заробляю набагато більше, ніж могла б отримати в Україні, – похвалилася вона. Ми не заглиблювались у те, що вона насправді робила за кордоном. Ми вважали за краще не думати про це.
Однак, нарешті, через три роки вона повернулася до України. З одного боку, ми були щасливі, але з іншого… нас хвилювало, що буде далі з Мар’янкою.
– А якщо вона захоче взяти її? Чоловік не приховував своїх побоювань.
І, на жаль, ось що сталося. Коли Алла побачила свою дочку, то сяяла від щастя! Спочатку дівчинка була налякана, бо перед нею була зовсім чужа жінка. Однак через місяць таки звикла.
– Я беру Мар’янку до себе! Я зустрічаюсь з хлопцем, хочу створити сім’ю! Одного разу Алла твердо сказала.
– Ніколи! Я не дозволю тобі забрати дитину! Ти раз її залишила! – навіть мене тоді здивував спалах Мирослава. Він схопив внучку на руки і вибіг з нею з хати.
– Ви не маєте права! Вона моя дитина, і я буду везти її куди хочу! Дочка кричала на нас.
Через кілька днів вони поїхали. Ми не хотіли звертатися до суду, щоб битися за дитину виключно заради онучки. Зі сльозами на очах ми благали Аллу якомога частіше відвідувати нас.
Вона приїхала вперше з Мар’янкою через… місяць . І сказала, що знову їде за кордон!
– Адам не хоче, щоб Мар’янка жила з нами. Я знаю, що з часом переконаю його, але це займе трохи часу. Чи можете ви доглянути за дитиною ще кілька місяців ? – вона запитала.
– Слухай?! Що ти робиш доброго для своєї дитини? Дівчинка щойно повернула матір. І ти хочеш знову зникнути з її життя?! – Я була спустошена.
– Мар’янку ми відмовляємось доглядати! – Раптом я почула голос свого чоловіка. Він холодно дивився на Аллу, стискаючи кулаки.
– Мирославе! Що ти кажеш?… – здивувалася я.
– Ми не візьмемо, поки ти не відмовишся від батьківських прав на нашу користь! Він продовжив.
Ми обоє були вражені. Алла почала плакати. Мар’янка міцно обійняла її. На це було важко дивитися. Моє серце колотилося від відчаю…
Але, як виявилося, ми зовсім не знаємо своєї дочки! Мар’янка з нами, бо Алла її залишила! Нарешті, вона підписала всі необхідні папери. Отже технічно ми є батьками… власної онуки!
Сьогодні нашій внучці 10 років. Вона рішуча, мудра дівчина. Вона хоче стати лікарем у майбутньому, і я знаю, що її мрія здійсниться. А Алла іноді відвідує нас. Вона вийшла заміж в Польщі. Нещодавно вона сказала нам, що чекає дитину.
Чи буде вона гарною мамою? Я не знаю. Всі плани і мрії, які ми мали щодо дочки, не здійснились. Навіть не можу сказати, що ми цим пишаємося. Однак я всією душею вірю, що це нарешті змінилося. Можливо, зараз вона отримала другий шанс від долі, який цього разу вона використає належним чином…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – tapetus
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
