Взагалі-то, я думала, що мама чоловіка віддасть нам до Миколая борг. 20 000 тисяч гривень. Я навіть уже все запланувала — на ці гроші хотіла купити дітям подарунки. Що може бути важливіше? Святковий настрій, щасливі очі малечі, традиції, зрештою! Але вона вирішила інакше.
Ще влітку вона попросила у нас грошей. 20 тисяч гривень. Звісно, ми допомогли. Як інакше? Родина ж. Це були немалі гроші, але вона обіцяла повернути все до грудня.
“Я знаю, як це важливо для дітей, не переживайте,” — казала вона тоді. Я вірила. Чоловік вірив. Бо ж це його мама, їй можна довіряти.
І от грудень. Миколай на носі. Я заздалегідь продумала, що купити: іграшковий набір для сина, про який він давно мріє, і книжки для доньки, і новорічні прикраси, щоб зробити свято по-справжньому казковим. Гроші мали прийти саме вчасно.
Ми з чоловіком навіть домовилися, що я нагадаю їй про борг. Так і зробила. Подзвонила. Все чемно, без претензій. Кажу:
— Мамо, хотіла нагадати про той борг. Нам дуже треба до свята.
І тут вона почала щось м’ятися. “Ой, ти знаєш, зараз такі часи, грошей у мене нема. Я розумію, що свято, але…”
Я трохи не впала з ніг. Як це нема?! Вона ж обіцяла! Я питаю:
— А як так? Ви ж казали, що все повернете до грудня?
А вона відповідає:
— Ну, я думала, що зможу, але з’явилися непередбачені витрати.
— Які витрати? — не витримала я.
І тут вона видала:
— Ну, ти знаєш, мені треба було терміново перефарбувати кухню. Вона вже така стара була, що я просто не могла дивитися на ті облуплені стіни.
Я стояла з телефоном і не могла нічого сказати. Кухня! Вона витратила гроші, які я планувала на подарунки для дітей, на свою кухню!
Дихаючи важко, але стримуючись, я кажу:
— Мамо, ви серйозно? Ви знали, що ми ці гроші відкладали на дітей. Як ви могли?
А вона мені:
— Ну ти ж доросла людина, ти розумієш. Я теж не можу жити в таких умовах.
Умовах! Їй кухню перефарбувати важливіше, ніж те, щоб її онуки отримали свято! У той момент я ледве не заплакала.
Чоловік, почувши мій тон, одразу зайшов до кімнати. Я передала йому трубку, бо вже не могла говорити.
Він довго розмовляв з нею, намагався щось пояснити, але, як виявилося, це було марно.
Вона стояла на своєму: “Ви ж молоді, у вас ще буде можливість заробити. А мені зараз важко”.
Я не витримала:
— А тобі не важко буде дивитися, як діти плачуть, бо Миколай нічого не приніс?
Вона навіть не зрозуміла, про що я. В її очах ми просто “перебільшуємо”.
Після тієї розмови я була ніяка. Чоловік намагався мене заспокоїти, казав, що якось впораємося.
Але я не могла заспокоїтися. Ми й так тягнемо все на собі, ніколи нічого не просимо, завжди допомагаємо. А тут така зрада.
Наступного дня я вирішила діяти. Залишила дітей чоловікові й пішла до свекрухи додому. Вона відчинила двері, вся така привітна.
— Ой, заходь, доню! Щось сталося?
Я не стала церемонитися.
— Мамо, я прийшла обговорити борг.
Вона одразу знітилася. Почала говорити, що зараз не має можливості, що давайте почекаємо до весни.
— А до весни онукам що, ходити без свята? — питаю її.
Вона знизала плечима. І тут я побачила ту кухню, яку вона так відчайдушно “рятувала”. Свіжа фарба, нові штори, навіть якась дорога кавоварка стоїть на столі.
— Оце от важливіше? — питаю.
— Ну, — каже вона, — ти ж знаєш, як важко буває дивитися на старі речі.
Я зрозуміла, що сперечатися немає сенсу. Взяла свою сумочку й сказала:
— Гаразд, мамо. Але знайте: більше я вам допомагати не буду. І з онуками сидіти теж не треба більше, самі справимося. Якщо вам важливіша кухня, ніж родина, то хай буде так.
Пішла додому, на душі важко. Але, знаєш, з того моменту я зрозуміла: якщо ми самі не будемо себе поважати, ніхто цього не зробить.
І хай Миколай принесе дітям не все, що я хотіла, але головне — це любов і підтримка в родині. А свекруха нехай насолоджується своєю кухнею.
А ви б спілкувались після цього з мамою чоловіка?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
