Можливо, я погана мати, коли виховала сина, який не хоче зі мною спілкуватися. Але мені все ж таки хочеться почути добру пораду від тих, у кого такі ж проблеми з дорослими дітьми.
Мені 61 рік, а моєму єдиному сину Роману 30. Заміжня я вдруге, тобто мій чоловік – вітчим мого сина. Син одружений вже 7 років, його доньці у серпні рік. Ми живемо поруч, у сусідніх будинках.
Спілкування практично перервалося трохи більше ніж рік тому. Я відчуваю, що мій син на мене за щось дуже ображений, але за що – я не знаю і всі мої спроби з’ясувати це, зокрема й через невістку, не дали результату.
Мій син ріс дуже тендітним хлопчиком, було багато інших проблем із ним, але стосунки у мене з ним завжди були близькими. Виховувала його майже сама, оскільки вітчим – людина м’яка і добра, у виховання практично не втручався, почувши одного разу від сина: «Ти не мій батько».
Мені доводилося бути і матір’ю, і батьком – а що вдієш? Були й не дуже добрі друзі, небезпека різна. Не кажу, що я ідеальна мати, але старалася, як могла.
Взаємини з сином зіпсувалися різко, коли я попросила допомогти з комп’ютером. Треба сказати, що не вперше просила, і йому здавалося, що це дуже часто. Він нічого не сказав, просто підвівся і пішов разом із дружиною, не взявши спечені мною пиріжки.
З того часу зі мною не спілкується. Їде в рейс по країні – мені про це не повідомляє. Спілкуємося з онукою лише через невістку, яка на всі запитання відповідає: «Це вже ви з ним знаєтеся самі».
Намагаюся не ображатись, молитися, дзвоню, пишу йому, але без відповіді. Що робити – не знаю.
Намагалася просто зовсім дати спокій синові, але це тільки призвело до повного відчуження. Як достукатися до його душі?
Сама я була начебто доброю дочкою своїм батькам, доглядала мою матусю до самого кінця, любила її дуже, син допомагав мені в цьому. А тепер все ось так змінилося не на на краще і я не знаю, на кого мені спертися в старості.
Буду дуже вдячна за пораду.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
