fbpx

Вже 10 років я не спілкуюся з рідною дочкою, не можу її бачити і закреслила для себе всі моря на світі. Так, ніхто мене не розуміє з близьких, чоловік їздить до дочки іноді. А я не можу. 10 років минуло, а її очі мені досі сняться, добрі, розумні, очі моєї Мартинки, в яких блищать сльози

Вже 10 років я не спілкуюся з рідною дочкою, не можу її бачити і закреслила для себе всі моря на світі. Так, ніхто мене не розуміє з близьких, чоловік їздить до дочки іноді. А я не можу. Це сумна історія, хочу розповісти її в надії, що стане легше, або люди щось скажуть важливе…

Ми з чоловіком з одного села, побралися, коли нам по 19 років було. Батьки нам хату подарували, а ми, к і годиться в селі, обробляли землю і тримали господарство: корівок двох, поросят, кроликів, птицю.

Народилися у нас двоє дітей, син і дочка. Син військовим став і до столиці переїхав, там живе з родиною. А дочка в нашому обласному центрі вивчилася і працює в місцевому університеті викладачем. Вийшла вже заміж, має синочка, якого я жодного разу не бачила…

Тому що це сталося, коли вона ще не була заміжня, а закінчила університет і почала працювати.

Чоловік мій працює все життя в сільраді, а я працювала в шкільній бібліотеці. Зараз я вже на пенсії. Все життя я, як і більшість жінок, прив’язана до дому, бо в нас же корівка-годувальниця, яку ніхто, крім мене не подоїть. Ну ще дочка могла нашу Мартинку подоїти, але Люба вже у 18 років переїхала до обласного центра, а до нас їздила на вихідні, та і то не на кожні.

Ніколи я не була ні на морі, ні в санаторії, ні взагалі далі нашої області. Та й мені завжди вистачало того, що маю, якщо чесно, хоча чоловік у відпустку їздив іноді на курорт. Я ж не могла ніколи полишити господарство. Я ж тільки іноді могла собі дозволити поплавати у нашій лісовій річці чи у сільському озері.

І ось, десять років тому, дочка подарувала нам з чоловіком путівку на Чорне море, на якому я ніколи не була. Путівка була на тиждень, в пансіонат під Одесою. Люба пообіцяла, що поживе у нас і корівку мою подоїть. Пояснила, що у неї якраз відпустка тижнева.

І ми поїхали, хоч у мене й душа була не на місці за моїх домашніх улюбленців, особливо за корівку Мартинку.

І, як виявилося, не дарма…

Відпочинок пролетів, багато було вражень, але я весь час думала про дім. А коли ми з чоловіком повернулися додому, побачили страшне: місце в хліву, де стояла наша корівонька, було пусте. Корівка – тю-тю, здала її дочка… Тихцем, поки нас не було!

Як же я ридма ридала! Я зовсім не чула Любу, яка намагалася мені пояснити, що давно це треба було зробити, що вона так вчинила з добрих намірів, щоб мені, бачте, легше стало, щоб я для себе почала жити, перестала нарешті спину гнути… Мовляв, молока в селі в кожному дворі купити можна, скільки завгодно і так далі.

Я нічого не слухала.

Коли сльози скінчилися, я немов скам’яніла і вказала дочці на двері.

Відтоді, якби не вмовляв чоловік, ноги Люби у нас в домі не було, я з нею жодного разу більше не розмовляла. Я не бачила ані її чоловіка, ані онука. Не їздила ні на розпис, ні коли народився Андрійко.

Так, ніхто мене не розуміє з близьких, чоловік їздить до дочки іноді. А я не можу.

10 років минуло, а очі моєї корівоньки досі мені сняться, добрі, розумні, очі моєї Мартинки, в яких блищать сльози…

Автор – Олена М.

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page