fbpx
життєві історії
Вже багато років моя сім’я мешкає у приватному будинку. Поки наші діти жили з нами, у цьому було сенс. Тепер вирішили продати. А тут рідні з Харкова: “Подаруйте нам!” А тут бац! Коли їм потрібно, коли у них там небезпека – образи забуті, аби дім отримати

Вже багато років моя сім’я мешкає у приватному будинку. Поки наші діти жили з нами, у цьому було сенс.

Але коли Роман і Наталя випорхнули з батьківського гніздечка, ми з чоловіком зрозуміли, що таке велике житло нам просто не потрібне. Та й утримувати ціле господарство – завдання не з найпростіших. А ми вже не молоді.

Одним словом, ми з чоловіком зважили всі «за» і «проти» і після довгої наради вирішили, що час продавати будинок.

На виручені гроші хочемо купити невелику однокімнатну квартиру у місті. А решту покласти дітям на рахунок. Так вони зможуть додати свої та в майбутньому придбати власне житло.

Заручившись підтримкою знайомого рієлтора, ми виставили нашу обитель на продаж. Справа все-таки неабияка. Тому ми вирішили не експериментувати, з огляду на те, що досвіду у нас немає взагалі.

Ріелтор Тетяна одразу попередила, що знадобиться час та терпіння. Покупці повинні бути порядними і дотримуватися всіх правил угоди.

Але через 2 тижні пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила, правда, не ріелтор, а моя двоюрідна сестра з Харкова.

«Людо, нам тут сказали, ти будинок продаєш. Маю пропозицію. Давай моя дочка з родиною і онуком там поживе, а я тобі щомісяця за дім платитиму», – заявила Поліна.

Я здивувалася, але сперечатися із родичами мені зовсім не хотілося. Хоча прямоті й простоті моєї сестрички можна тільки позаздрити. За останні 5 років вона не згадала про нас жодного разу. Все після нашої невеликої суперечки, що сталася, коли Поліна з чоловіком приїжджала на мій ювілей.

А тут бац! Коли їм потрібно, коли у них там небезпека – образи забуті, аби дім отримати.

«Сама подумай, ти покупців будеш півжиття шукати. А я вже готова платити тобі щомісячну плату. Вважай, буде свого роду розстрочка лише для родичів. Хіба це не чудово? – не вгамувалася сестра.

Мені стало цікаво, як Поліна собі це уявляє. Виявилося, що вона навіть документи ніяк не хоче оформлювати. Мовляв, на словах домовимося, ми ж рідня. Знаю я цю рідню! Так діла не буде, у цьому я була певна.

Я Поліні, коротко кажучи, відмовила. Чемно, не суворо. Здається, вона знову образилася на мене, кинула слухавку, навіть не попрощавшись.

Чоловік повністю мене підтримав, але неприємний осад у душі залишився. Може, треба було якось пом’якше з нею? Все ж таки часи непрості, особливо у них в області.

Тим часом ми все ще шукаємо порядних покупців. Говорять, хто шукає, той знайде. Сподіваюся, що це станеться якнайшвидше. Чує моє серце: зараз про нас раптово згадають усі наші родичі.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.