Вже було назначено дату весілля, ми з Лесею вирішили побратися 25 листопада. І раптом батько запрошує мене в ресторан на вечерю, сказав, аби я прийшов сам для серйозної розмови.
Почну спочатку. У дитинстві батьки хотіли зробити з мене кращу версію себе. Я не жартую, згадую той час із тремтінням. Поки я навчався у школі-ліцеї, після уроків у мене практично не було вільного часу. Постійно якісь гуртки, додаткові уроки мов, фізики, математики. Програмування для п’ятикласників.
Це зараз я розумію, яка це маячня, але дитиною мені не залишалося нічого іншого, крім відвідувати подібні заняття, поки мої друзі гуляли або ганяли м’яч.
Для закріплення «успіху» батько часто ставив мені у приклад одного хлопця, батьки якого товаришували з моїми. Він і вчився добре, і спортсмен був феноменальний. І що тільки про нього не говорили. Словом, ідеал. Але вже в восьмому класі я резонно припустив, що ці розмови – не більше ніж чергова батьківська обманка. І тому хлопцю напевно розповідають про мене те саме.
А коли ми зустрілися особисто, я й сам зміг у цьому переконатись. Зустріч була випадковою, але, судячи з його імені та зацікавленості батька, мені все стало зрозуміло.
Більше я того хлопця не бачив та й думати про нього перестав. На той час я подорослішав і вже не так серйозно сприймав речі, які мама з татом намагалися мені нав’язати. Але хоч я потім і закінчив виш, ім’я Дмитра нерідко виринало в розмовах у нашому будинку. І найчастіше його вживав саме батько, хоч маму це й дратувало.
Про те я не звертав на це уваги, для мене це було щось на кшталт сімейного жарту, прислів’я чи висловлювання.
Тільки перед моєю весіллям тато відкрив мені цей секрет. Він сам запросив мене в ресторан на вечерю, сказав, аби я прийшов сам. Ми сіли за стіл, замовили їжу. Було видно, що він довго збирався з думками і, нарешті, хоче сказати щось важливе. Мою голову займали зовсім інші теми, тож його історія стала для мене справжнім потрясінням.
Виявилося, «ідеальний» та «бездоганний» Дмитро – мій зведений брат. Так, саме по тату. Батьки не хотіли все ускладнювати і знайомити нас офіційно, але тепер, коли в мене на носі весілля, я був удостоєний цієї «честі» – дізнатися правду. Він звичайний хлопець, як і я. Не вундеркінд, нічого такого.
Але той факт, що він був моїм братом, ненадовго вибив мене з колії. Після наших посиденьок з батьком я довго думав, чи варто мені з ним зближуватись чи краще залишити все як є.
Але Леся, моя наречена, порадила мені залишити ці роздуми на інший час. Справді, ну куди міг подітися Дмитро? А у нас найважливіший день у житті і взагалі кохання. Це найважливіше! Тож я послухався її поради і просто вважав за краще думати про інше.
Весілля, до речі, пройшло чудово. Ми з дружиною переїхали жити в окрему квартиру, я зайнявся своїми справами і лише зрідка згадував, що розповів мені батько.
Потім я знайшов час, і ми нормально поговорили з батьками. Нічого такого у тій ситуації не було. Ну, був батько двічі одружений, Дмитро був сином від першого шлюбу, от і вся історія. Вони домовились із його першою дружиною полюбовно.
Вона не хотіла, щоб хлопчик спілкувався з татом, оскільки це могло перешкодити їхнім стосункам із новим чоловіком. Тільки батько часто згадував свою першу дитину і хотів, щоб ми обидва були найкращими.
Я вирішив, що зможу обійтися і без нових родичів, тим більше, що у самого було справ з головою. Робота, домашні справи, початок сімейного життя. Тим більше, я звик бути в сім’ї єдиною дитиною. Хто знає, яка вона людина, цей Дмитро? А друзів у мене й без нього вистачало.
Дружина мене повністю підтримала, хоч і не мала нічого проти, навіть якщо я змінив би своє рішення. І я просто вирішив перегорнути цю сторінку, не повертаючись до неї у майбутньому.
За два роки я вже й сам став батьком. У нас з Лесею народилася дочка, яку дідусь та бабуся дуже полюбили. Але була одна проблема. Тато з віком начебто став сам не свій. Він і раніше міг бути нелюдимим якийсь період, день чи два. Як хвилею накочувало. Але після цього він відходив.
Тепер він міг не спілкуватися з мамою тиждень. Нічого їй не розповідаючи, просто замикаючись у собі та проводячи вільний час перед телевізором.
Саме під час одного з таких випадків ми з дружиною прийшли до моїх батьків у гості. Мама швидко накрила стіл і пішла гратися з онукою. Дружина допомагала, а я пішов до кімнати батька. Він сидів там сам, у халаті, і було зрозуміло, що він не готовий до приходу гостей. Принаймні морально.
Слово за слово, ми почали сперечатися через якусь дрібницю. Я не хотів чвар, але батько завжди вмів улаштувати сцену. У цьому він професіонал.
Коли стіл був уже накритий і нас покликали сідати, тато виявив бажання висловитися. Виявилося, що його давно гризе питання з Дмитром, моїм зведеним братом. Не має значення, що там було вирішено з його матір’ю, з хлопцем, на думку тата, вчинили неправильно.
Тому батько хоче вписати його у спадок, щоб усе було по-чесному. Половина нашого сімейного будинку має бути переписана на нього. І крапка. Більше батько нічого не хотів говорити. Я тоді промовчав, і ми провели решту вечора так, ніби нічого не сталося.
Але тепер, коли тато найняв юриста, щоб все оформити за законом, мене самого почали долати сумніви. Хіба це нормально? Їхня сім’я мене в жодні заповіти не вписує. Та й узагалі цей Діма тут і не жив ніколи. А тепер половина має дістатись йому? З якої радості?
Хоч Леся мене заспокоює, мовляв, все ще може сто разів змінитись, я особисто в цьому не впевнений. Виходить ось так, син батькової подруги відібрав у мене половину будинку. А я бачив його лише одного разу. Досі не можу в це повірити.
Але змінити нічого не можу. Доведеться просто терпіти і продовжувати жити, наче нічого не відбувається. Або якщо я сам не знайду вихід з цієї ситуації в один прекрасний момент.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
