fbpx
життєві історії
Вже десятий день народження я відзначала в далекій Португалії сама, але діти не поспішали кликати мене додому. І тут в Україні все це почалося, і я твердо вирішила повертатисмя до рідних, до дітей і онуків. Але вони цього не розуміють і не хочуть. Відчуваю, що моє місце зараз в Україні, хоч і не уявляю, що там зараз робити, де працювати у мої 52 роки

Вже десятий день народження я відзначала в далекій Португалії сама, але діти не поспішали кликати мене додому. І тут в Україні все це почалося, і я твердо вирішила повертатисмя до рідних, до дітей і онуків.

Справа в тому, що я й так за ці роки, проведені в Португалії, дуже втомилася і просто хочу повернутися додому, але мої діти цього не розуміють.

10 років тому я поїхала на заробітки до Португалії і майже усі зароблені гроші пересилала своїм рідним. А коли я з початком всього цього сказала, що хочу приїхати назад, то їм це не сподобалося.

Я поїхала на заробітки до чужої країни не від гарного життя. Можна сказати, що мені довелося це зробити, щоб допомогти моїй сім’ї. Чоловіка не стало раптово, боролися до останнього, але недуга виявилася сильнішою.

На той момент я жила разом із двома синами в нашому домі. Спочатку ми якось справлялися, але потім старшенький одружився і переїхав до дружини, а молодший привів невістку додому. Ромі довелося несолодко, бо в будинку його дружини жили і її батьки, і бабуся з дідусем.

А Владик завжди скаржився на те, що наш будинок уже старий, ремонт би не заважало зробити. Ось саме він і запропонував мені поїхати на заробітки. Сказав, що має якісь зв’язки, мовляв, він мене влаштує. Я подумала, що це не така вже й погана ідея. І полетіла.

Я думала, що повернуся за 2–3 роки. Я в цьому була впевнена і переконана. Але, як це зазвичай і буває, застрягла в чужій країні майже на 10 років. Я доглядала літню пані і відправляла додому всі гроші. Роман з дружиною нарешті з’їхали від її батьків і взяли квартиру в кредит. Я допомагала їм із грошима. А Влад затіяв у нашому будинку капітальний ремонт: на це теж йшло чимало коштів.

Раніше я не надто замислювалася про це, адже мені дуже хотілося допомогти своїм дітям. Але коли я зателефонувала їм нещодавно, щоб повідомити, що хочу повернутися додому, вони не були раді.

Старший син сказав, що зараз що повертатися взагалі не розумно, всі тікають і їдуть з України, та і повертатися ще толком нікуди, мовляв, ремонт не завершено, він якраз у розпалі.

А молодший заявив, що без моєї допомоги він кредиту за квартиру не погасить, особливо зараз.

А мені просто хотілося додому. Наближалося моє 60-річчя, і я уявляла, як зберуться мої найближчі рідні та близькі. Я навіть встигла скласти зразкове святкове меню та придумати святковий торт!

Але після розмови із синами зрозуміла, що мене на батьківщині ніхто не чекає. Дітям просто потрібні гроші, які я тут заробляю.

Тільки ось проблема в тому, що жінки, яку я доглядала всі ці роки, не стало. Я можу поїхати у гості до однієї зі своїх італійських подруг в сусідню Італію. Вона казала, що для мене знайдеться якась робота. Але що на мене чекає, я не знаю. Адже я не розраховувала на все це і думала, що просто вирушу назад до дітей.

Свій день народження я провела на самоті. Звичайно, сини та невістки дзвонили та вітали мене. Говорили, як цінують та люблять свою маму й бабусю. По відеозв’язку я знову побачила свою 3-річну онучку, з якою ще жодного разу не зустрічалася у житті. Мені було так тужливо того дня.

Тепер я думаю, як вчинити. Мені більше не хочеться бути для своїх дітей кишенею із грошима. В той же час залишити їх зараз без фінансової підтримки теж якосмь не по совісті – в Україні таке твориться, а вони всі там.

До того ж переживаю, що якщо скажу їм, що більше не допомагатиму матеріально, вони почнуть мною маніпулювати. Я дуже боюся втратити контакт із онукою і мрію скоріше з нею побачитися.

Дуже тужу за Батьківщиною. Відчуваю, що моє місце зараз в Україні, хоч і не уявляю, що там зараз робити, де працювати у мої 52 роки.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.