Вже кілька місяців живу з думкою, що зі мною вчинили та несправедливо.
Коли почалося вторгнення, я з дітьми змушена була поїхати. З колишнім чоловіком ми домовилися, що він забере кішку і наглядатиме за будинком.
За кілька днів від сусідів дізнаюся, що колишній чоловік переселився до будинку разом зі своєю мамою! Не спитався. не порадився зі мною!
Справа в тому, що будинок у нас досі у спільній власності, продати та поділити не встигли. На момент від’їзду Павло з нами не проживав півроку. Там лишилися мої особисті речі, речі дітей; весь посуд, постільні речі, побутова техніка та частина меблів – моє дошлюбне майно.
Я, звичайно, зателефонувала Паші і висловила своє невдоволення. Виходить, що в моїй оселі живуть і господарюють чужі люди без моєї згоди. Будинок маленький, лише дві кімнати, одну з яких зараз займає колишній чоловік, а іншу, дитячу – колишня свекруха.
Нам із дітьми повернутися тепер нікуди. Свекрусі 80 років, не ходить зовсім.
Мені б перейнятися милосердям до старої немічної людини, але чомусь співчуття немає зовсім, коли згадую, як “веселий” колишній чоловік влаштовував нам концерти, і ми змушені були ночувати по сусідах, вона нас до себе не кликала й не пускала, а я батьків не маю.
Аліменти Павло не платить і нам не допомагає. А після нашого повернення з Кракова пропонує жити всім разом – ми з дітьми в одній кімнаті, а він із матір’ю в іншій!
Не знаю, як вирішити це питання. Зараз весна, скоро все зацвіте, і радіти б, що діти зі мною і ми в безпеці.
Але думки лише про одне, що у мене відібрали дім, у який ми з дітьми хотіли після закінчення навчального року повернутися. А тепер як?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
