Ми з чоловіком народилися, виросли і познайомилися в селі. Ми вчилися в одній школі, ходили в одні магазини. Я своє село люблю, тому що тут пройшло моє дитинство і живуть мої мама і тато. Але я тут жити не хочу.
Думаю, ви мене зрозумієте. Рано чи пізно всім нам хочеться розвиватися, вчитися, працювати. Я закінчила педагогічний коледж і працюю в дитячому садку. Оскільки дітей тут не так багато, як в місті, я – єдиний вихователь і тримаю своє місце вже більше п’яти років. Але я б з радістю звільнила його для когось іншого і поїхала б в місто. Але мій чоловік проти.
Він – житель села від початку і до кінця. Неможливо уявити, що має статися, щоб йому захотілося поїхати.
Він тримається за свою роботу, за рідну домівку, за родичів, яким нібито потрібно допомагати. У мене ж немає нічого, що змусило б мене залишитися назавжди. Батьки мої ще молоді і цілком можуть впоратися без мене. До того ж, мама сама не хвилюється, що я сиджу в глушині і не бачила нормального життя.
Я хочу знімати квартиру, жити в упорядкованих умовах, а не возити два рази в тиждень воду додому, не топити баню, щоб нормально помитися. У мене всі подруги вже перебралися з села і прекрасно живуть.
Я сумую за ним, сумую за сучасним життям, коли я вчилася в місті. У селі ж життя стоїть на місці. Діти тут ловлять інтернет на підвіконні і весь їхній відпочинок зводиться до посиденьок на автобусній зупинці після одинадцятої вечора.
Я не хочу такого для моїх майбутніх дітей, хочу, щоб вони ходили в школу, де є туалет в приміщенні, а не на вулиці, де є центри розвитку, парки і розваги.
Як переконати чоловіка? Родичам не потрібна його допомога, батьків у нього немає, він знаходить купу відмовок, щоб залишитися. Але він розумний, у нього є перспективи в місті, він може багато чого досягти і він гідний хорошого життя. Тільки чомусь не хоче цього…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
