fbpx

Вже сім років нашого сімейного життя ми з Миколою живемо в однокімнатній квартирі майже в центрі Хмельницького. Звичайно, мріємо про більше житло, але назбирати на нього не так вже й легко в нашій країні, самі знаєте. І ось нарешті нам, можна сказати, пощастило. Не зовсім те, чого ми хотіли, але все ж хороший варіант. Продавала квартиру моя хороша знайома. Але батьки раптом відмовилися нам допомогти! Наші батьки нас одразу почали жорстко критикувати і відмовляти, посилалися на те, як їх самих у минулому і не раз обдурили з грошима, покладеними на картки або недобросовісні продавці. На їхню думку нашій подрузі нічого не заважає нас взути. Здавати свою житлоплощу, поки їй зручно. А потім повернутись і виставити нас. Але батьки й альтернативу нам запропонували, а як ви думали? І ось я знову при надії. Дізналася лише три дні тому. І ми з чоловіком у повному розпачі

Вже сім років нашого сімейного життя ми з Миколою живемо в однокімнатній квартирі майже в центрі Хмельницького. Звичайно, мріємо про більше житло, але назбирати на нього не так вже й легко в нашій країні, самі знаєте.

Після весілля жили на оренді три роки. І ось нарешті нам, можна сказати, пощастило. Не зовсім те, чого ми хотіли, але все ж хороший варіант. Продавала квартиру моя хороша знайома. Але батьки раптом відмовилися нам допомогти!

Моя колишня однокурсниця виїжджала в іншу країну, назовсім. Валя має забезпечену сім’ю, свої плани на життя, свої погляди. І ось що вона мені запропонувала: щоб ми з чоловіком пожили в її оселі, як в орендованій, але з правом викупу квартири. Тобто ми ніби платимо іпотеку. Але не державну, а моїй подрузі в кишеню.

З одного боку вигідно – наче економимо гроші, живемо вже можна вважати у себе вдома, не платимо лівому дяді. Та й двушка досить хороша, з непоганим ремонтом.

І хоч ми з Миколою були двома руками «за» таку шикарну нагоду, та наші батьки нас одразу почали жорстко критикувати і відмовляти, посилалися на те, як їх самих у минулому і не раз обдурили з грошима, покладеними на картки або недобросовісні продавці.

На їхню думку нашій подрузі нічого не заважає нас взути. Здавати свою житлоплощу, поки їй зручно. А потім повернутись і виставити нас. Але батьки й альтернативу нам запропонували, а як ви думали? Купити в складчину однокімнатну квартиру і поселити нас у ній. “А далі все в нас вийде само собою”.

Ми. довірливі, й погодилися на пропозицію батьків і переїхали в однушку 33 квадратні метри. Без ремонту нормального, без сучасних меблів, так ще й стосунки зіпсували з тією подругою. Точніше, вона просто на нас трохи образилася. А враховуючи, що вона тепер закордоном, навряд чи ми колись ще нормально поспілкуємося. Зате ж своє житло. А там і заробимо на більше.

Коли в нас народилася Соломійка, ми вже відносно облаштувались у своїй оселі. Ну як, за два роки встигли зробити косметичний ремонт і навіть щось відкладали Колі на машину. Авто, звичайно, розраховували купувати на всю сім’ю, але я все ще не отримала права, та й зрозуміла, що вони мені, якщо чесно, ні до чого.

З народженням доньки в мене взагалі склалося враження, що тепер на нас чекає суцільна рутина. Я й не сподівалася, що буде так важко.

Дивіться самі. У нас у парі склався такий режим, у якому все було прораховано. Робота, відпочинок, заняття спортом і хобі. Я думала, у наш час лише старше покоління не встигає зробити всі справи за добу. Воно й зрозуміло: прибирання віником, купа брудного посуду, який потрібно постійно мити та перемивати. Приготування їжі, прання.

Ми ж зараз намагалися автоматизувати усі ці процеси. І дещо навіть вийшло: розумний пилосос справлявся дуже добре, готувала все мультиварка. Готувати з нею – суттєво економити час. Жаль, посудомийка в нашу кухню не помістилася.

Проте з народженням дитини усе досить сильно змінилося. Ніякого гучного пилососа. Прибирання тільки руками, тихе. Готувати тепер мені теж доводилося лише певні страви, та й я помітила, як швидко набираю вагу. Тепер принцип «кидай все у мультиварку» вже не працював.

Домашня робота, коротше кажучи, захопила мене. Як за старих часів. Але найголовніше, що місця на нас трьох явно було замало, Соломійка починала пхикати від будь-якого чиха сусідів за стіною. Телевізор нам з чоловіком подивитися – недосяжна розкіш. Я вже не знаю, наскільки ми з чоловіком зіпсували собі зір, переглядаючи відео з телефону з навушниками.

Зараз донечці півтора роки і вона вже, звісно, не така вередлива. Але вона ще маленька дитина, тому ми намагаємося з нею поводитися тихіше, якщо це взагалі можливо, живучи утрьох в однокімнатній квартирі.

І ось я знову при надії. Дізналася лише три дні тому. І ми з чоловіком у повному розпачі. Квартири на чотирьох не вистачить. Навіть якщо Микола мій оселиться у ванній кімнаті, а я на кухні. Зате мої свекри зараз живуть у затишній двокімнатній квартирі. І зовсім не хочуть мінятися з нами житлом.

Свекруха ще й каже, що нам би не про «те» думати треба було, а про майбутнє. Свекор хоч мовчить. Мої батьки, навіть якби й хотіли, нічим би не допомогли. Живуть у іншому місті, в маленькому райцентрі. Ми до них не переїдемо. І що тепер робити?

Коли моя подруга пропонувала нам казкові умови, ми її не послухали. Хоча треба було просто довіритись і не слухати батьків. І де цей варіант тепер? Проданий давно. А батьки Колі, які, зокрема, розповідали нам чудові історії про те, що «своє житло – це вже успіх», тепер сидять і лише критикують.

Але як вони не розуміють, що на кону – життя та добробут рідного сина та двох онуків. А у них ностальгія. За всім: за «героїчним минулим країни», за «старим порядком», за квартирою, з якої вони в житті не вилізуть. А решта їх не хвилює. Адже вони свого часу терпіли, а тепер і наша черга прийшла.

Я зовсім не розумію, як можна бути такими. І як нам далі бути – уявлення не маю.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.

You cannot copy content of this page