Вже втомилася сваритися з батьками через мого сина Славика. Чомусь мої тато і мама бачать у внуку тільки безкоштовну робочу силу і не зважають на його думки та інтереси. Хоча такий підхід для них звичний – до мене свого часу ставилися так само. Тільки ось з чином робити так само я не дозволю.
Коли я була дитиною, батьки були свято впевнені, що ніяких своїх справ, інтересів і думок у мене не існує. Все моє життя я мусила підлаштовуватися під їхні потреби. Винятком була школа, ось з нею батьки рахувалися. А все інше було їм нецікаво.
Літні канікули з батьками я нелюбила усією душею. Коли інші діти гуляли, гралися, купалися, читали цікаві книги, я повинна була щодня мити підлогу, полоти і поливати город, прибирати у дворі, годувати курей. Як я заздрила дітям, що живуть у квартирах! Мені здавалося, що там просто неможливо придумати таку купу щоденних завдань, як загадували мені батьки.
Мене кілька разів хотіли відправити в табір за успіхи в навчанні, але батьки вважали це пустощами і зайвим. Вперше на море я з’їздила з чоловіком після весілля!
Зараз у мене вже своя сім’я, є син-підліток Славко. Тепер мої батьки вважають, що працювати на них повинен він. Ще й ображаються, що онук не любить до них їздити, а я його не змушую.
– Ти ростиш ледачого дармоїда! – дорікає мене по телефону мама. – Ми тебе виховували не так.
Так, я не тримаю сина в їжакових рукавицях, дозволяю жити своїм життям і мати власні інтереси. Неприпустимо!
До речі, я не можу назвати сина ледачим. Він допомагає мені вдома, та й у інших бабусі з дідусем на дачі теж працює. Просто там його ніхто не змушує через коліно і не свербить над вухом “ти повинен, ти зобов’язаний”.
Славик уже півроку відмовляється їздити до моїх батьків, так втомили вони його зі своїм списком справ і робіт. Вони продовжують жити в своєму будинку, тому справ там не переводиться. Славику в свої вихідні доводилося вставати до 7 ранку і займатися худобою і наведенням порядку. І так день у день. Кому таке сподобається? У будні не висипається через школу, а у вихідні через роботу.
Коли мені син заявив, що більше до них не поїде, я його не переконувала і не наполягала. Не хоче – як хоче.
Але батьки мені надзвонюють і вимагають, щоб я вплинула на сина і відправляла його до них!
Я відмовилася, досить мого зіпсованого дитинства. Ламати його ще й моїй дитині я не дозволю.
– Нам же важко, нам потрібна допомога! А хто нам допоможе, якщо не дочка і внук?
– Мамо, якщо вам важко, то позбавляйтеся від цього звіринця. Вже прогодувати я вас якось зумію.
Але маму не переконати, вона вважає нас безхазяйними, а мене ще й поганою матір’ю, яка виростила сина-ледаря. Вони з татом переконані, що діти повинні допомагати батькам. А я вважаю, що діти нікому нічого не винні!
Я народжувала сина не для того, щоб у мене був безкоштовний працівник. А ось мої батьки так і не зрозуміли, що діти – це окремі особистості, а не безкоштовна робоча сила, яку вони завжди можуть змусити танцювати під свою дудку. прикро, що ось так з роками мої стосунки з найріднішими людьми через їхній світогляд лише ускладнюються, і я від них віддаляюся, бо вони самі все для цього роблять.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
