Вже який рік я роблю щедрі подарунки не рідному онуку. Син з невісткою захоплювалися моєю щедрістю. Але захоплення вмить зникло, як тільки Оксана дізналася про папку, де вклеєний кожен чек. Від курточки на Миколая за 3000, до дерев’яної машинки за 150 гривень. Я все продумала, бо пенсії в мене, я кіт наплакав. Коли прийде час, онук чи невістка – все мені повернуть.
– Ірино, ти ж розумієш, що я не просто так всі ці роки витрачаю на твого Сашка гроші? Ніби він мій рідний онук, а не від того твого першого чоловіка. Я чеки всі попідшиваю, подивися, сума вже за двісті тисяч гривень перекинулася! Коли я на пенсію вийду, ти або твій синок мені все віддасте, бо інакше як я тут з такими цінами, виживати буду?
– Мамо, ви що, жартуєте? Яке віддасте? Ви ж самі казали, що Сашко для вас як син, що ми всі разом! Володимире, ну скажи їй, це ж божевілля повне!
– Ні, Ірино, я тут за маму. Вона має право, бо могла б усе на нашого Марчика пустити. Але давай не лаятися, може, якось домовимося…
Я сиджу за кухонним столом у своїй двокімнатній квартирі на околиці Харкова, дивлюся у вікно на сірі панельки, де хлопці колись бігали з м’ячем. Шість років минуло з того дня, як мій син Володимир, якому стукнуло двадцять вісім, привів додому Ірину. Вона на п’ять років старша, з сином від першого шлюбу на руках.
Я зразу відчула – це не наша дорога, бо як я, Оксана, зможу прийняти чужу дитину так, ніби свою? Але син уперся рогом, закохався, очі блищать, ні в які аргументи не вникає. Я пробувала вмовити, та він тільки відмахнувся – мамо, це моя доля, не лізь у душу.
З того часу минуло стільки, і ось тепер, коли малі вже такі дорослі, я не роблю різниці між ними зовні. Вони разом у школі, разом у дворі грають у хованки чи катаються на роликах. Я обом шию светри на свята, купую рюкзаки на 1 вересня, машинки чи конструктори на дні народження, фрукти й печиво щотижня. Іноді забираю їх до себе на вихідні, коли Ірина з Володимиром на роботах, варю борщ, вчу їх малювати квіти аквареллю.
Але в голові все підрахунок. Кожен чек від супермаркету, де взяла кросівки для Сашка, кожну етикетку від книжки, яку він просив, я ховаю в синю теку з пластику. Не від жадібності, ні, просто знаю – пенсія близько, в Україні з нею не розгуляєшся, тарифи стрибають, продукти – як на вогні. Треба запасатися заздалегідь.
Усе закрутилося ще перед їхнім одруженням. Володимир запросив Ірину на вечерю – то був осінній вечір у жовтні, ми пили трав’яний чай з медом, бо в мене тиск підскочив. Вона зайшла, стримана, з тортом саморобним, і одразу заговорила про свого Сашка. Йому чотири з гаком, худорлявий такий, з русявим чубчиком, сидів на дивані й складав кубики. Я глянула – милий хлопчина, але подумала: це не від мого сина, це з іншого світу. Ірина розповідала, як розійшлася з тим першим, бо той не тягнув сім’ю, як вони з Сашком тепер вдвох, але не здаються. Володимир сидів поруч, гладив її по плечу, і я бачила, як він розцвів.
– Мамо, дивися, яка вона мудра, – промовив він. – Ірина на фабриці працює, ще й курси бухгалтерії проходить. Сашко – розумничок, ти сама переконаєшся.
Я зітхнула тихо.
– Гаразд, сину, аби тобі добре було. Але зваж, чи витягнеш чужого малюка в хаті.
Він насупився, Ірина опустила очі, але швидко опам’яталася.
– Дякую за щирість, Оксана Григорівно. Знаю, нелегко, але ми докладемо зусиль, щоб ви нас полюбили.
Вони розписалися за чотири місяці, скромно, в місцевому відділі, без феєрверків. Я подарувала сину срібний ланцюжок, той, що від бабусі лишився. Ірина вручила хустку, вишиту хрестиком. Сашко був у білій сорочці, тримав букетик ромашок, і я подумала – ну, хай буде, доля така. Перші місяці мешкали в орендованій хрущовці на Салтівці, Володимир слюсарював на заводі, Ірина – на фабриці. Я підкидала, чим могла: овочі з дачі, лагодила їм праску, коли згоріла. Сашку купила першу книжку з картинками, бо він так заглядав у вітрину книгарні. Та чек я сховала, перший рядок у блокноті.
Через три роки в них з’явився Марчик, мій справжній внучок. То було свято – Володимир набрав з лікарні, голос дзвенить.
– Мамо, хлопчик! Два сімсот грамів, кричить, як тур! Ірина – героїня, все гладко минуло.
Я примчала автобусом, бо спина ниє від сидіння. У палаті Ірина тримала немовля, бліда, але з посмішкою. Сашко тулився збоку, тикав пальчиком у ковдру.
– Бачиш, братик! – вигукнув. – Я йому мій м’ячик віддам.
Я втупилася в Марчика – вилитий Володимир малим, щоки круглі, волосся темне. Душа розтала. З того моменту я почала однаково: візочок для Марчика і самокат для Сашка, бо весна йшла. Але на Сашка – у теку. Ірина помітила, як я папірці ховаю, одного разу спитала.
– Оксана Григорівно, ви щось нотуєте? Допомогти з покупками?
– Та ні, дякую, доню, то мої списки для городу, – відвела я.
Малі росли пліч-о-пліч, хоч різниця три роки. Сашко – старший, турботливий, завжди Марчика за руку бере: якщо той спіткнеться, одразу підхопить, видує на пальчик. Марчик – жвавий, любить співати пісеньки, бігати. Я забирала їх щонеділі, коли Ірина з Володимиром на змінах. Готувала вареники, водила на дитячий майданчик біля річки, де лебеді плавають. Купувала сік – по склянці кожному. Чек від ларька – у теку.
Одного разу ми вирушили в парк. Спека літня, сонце сліпить, Сашко тягне мене до каруселі.
– Бабусю, диви, гойдалка! Зроби нам фото!
Я дістала телефон, клацнула. Марчик хихикає, Сашко махає рукою. Біля входу кіоск з сувенірами – машинки дерев’яні. Взяла обом, по одній. Сто вісімдесят гривень – запис.
Дома Ірина подякувала.
– Спасибі, свекрухо, що ви з ними гуляєте. Без вашої помочі ми б не витримали.
– Фігня, – відмахнулася я. – То ж мої хлопчаки.
А в думках: довго ще так? Володимир заробляє стабільно, але Ірина більше тягне, бо він іноді на виїздах. Я на пенсії не кланятимуся, але старість – то жах. Ціни в магазинах, ліки від серця, газ – усе летить угору. Я почала відкладати в копилку, краплями, але на малечу йде купа. За шість років на Сашка пішло, мабуть, двісті тридцять тисяч – куртки, черевики, комп’ютерні ігри. На Марчика – рівно стільки, але то окрема історія, то моя рідна дитина.
Я навіть радалася з подругою юристкою, Ларисою, ми з нею з інституту дружимо, разом на пошті служили. Зустрілися в кафе біля оперного, взяли по чашці з лимоном.
– Ларо, справа ось: я на пасинка сина витрачаю, все фіксую. Чи витребую потім?
Вона всміхнулася, поправила перуку.
– Оксанко, по закону – морока. Доведеш, що речі саме йому, не загальним. Але якщо етикетки з іменами, датами – морально притиснеш. Чи через нотаріуса, але то дурня. Краще по-сусідськи, серце прокинеться.
Я погодилася – от і лад. Не супер, але надія є. З того часу я ще пильніше: штани сірі для Сашка, дата 20 червня, крамниця “Малятко”, двісті гривень.
Малі ростуть, і я бачу, як Сашко липне до мене. Він кличе бабусею, просить казку на ніч, коли лишається. На його восьме свято я купила велосипед – той, з дзвіночком, про який мріяв. Володимир здивувався.
– Мамо, ти що, такі гроші? Ми б самі зібрали.
– Е, хай буде в захваті, – сказала я. Але чек – у папку, чотири тисячі.
Ірина обняла, притиснула.
– Ви – золото, Оксана Григорівно. Сашко аж сяє.
А я подумала: сяє, але згадає, коли я пред’явлю.
Недавно все вилилося. Ми за столом, відзначали свято Марчика. Малі задувають свічки, гамір, торт з яблуками. Я, як завжди, принесла гостинці – кубик Рубіка для Марчика, набір олівців для Сашка. Ірина побачила, як я в зошит щось вписую, підійшла з тарілкою.
– Оксана Григорівно, знову ваші записи? Може, поясните?
Я видихнула, вирішила не крутити.
– Ірино, сідай. Пора розмовити. Я ці роки вкладаю в Сашка, ніби в свого, але кожну гривню фіксую. Бо пенсія на носі, життя б’є по кишені. Хочу, щоб ти чи він потім компенсували.
Вона отетеріла, руки тремтять.
– Ви це серйозно? То ж родина! Сашко вас обожнює!
Володимир встав.
– Мамо, не при дітях? Малі чують.
Та я не відступила.
– Ні, хай знають. Я не шкодую, але баланс має бути. Могла б усе на Марчика, але Сашку боляче було б. А ви – віддасте, коли зможете.
Сашко, що сидів поруч, почув, перепитав.
– Бабусю, ти мене не цінуєш?
Я пригорнула його.
– Ціную, онучку, але рахунки – то рахунки.
З того вечора в хаті напруга. Ірина дивиться косо, Володимир бурчить. Але я не каюся – правда виходить на волю. Малі все одно вкупі, я все одно балую, нотую. Тиждень назад повела їх у цирк, на виставу з клоунами. Сміялися всі, але квитки – у теку.
Життя котиться, пенсія стукає в двері. Я уявляю, як розкладу ту теку перед Іриною чи Сашком, коли той виросте, і скажу: ось, гляньте, скільки пішло. Не посперечаєтеся ж, еге? Совість підштовхне. Чи Володимир підбадьорить, бо в курсі. В Україні нині так – хто не планує, той завтра в біді. Я не скнара, просто обережна.
І ось що крутиться в голові: чи вчинила б я правильно? А ви на моєму місці як би вчинили – пред’явили б рахунок чи відпустили все на самоплив? Поділіться в коментарях, бо я самотужки не розберуся, чи дійти до тієї розмови, чи просто жити й не чіпати.
