Я айтішник, який «пожив» і тепер сміливо може розповісти про порядки Франції. Я виїха у Францію у 2020-му, бо думав що там рай.
Мене два місяці тому всі рідні в Україні і друзі у Франції відмовляли повертатися, казали, що я втратив розум.
Ще два роки тому я був в повній впевненості, що айтішник щасливо і безтурботно буде мешкати у Франції і поїхав у Ніццу. Думав, купатимуся тут у всіх благах.
Ага, тримай кишеню ширше! Насправді мій дохід дозволяв зробити таку авантюру. Ціни у нашій столиці на житло та продукти можна порівняти з цінами таких міст, як Ніцца. Тому якщо нормально працюєш в IT і можеш це робити віддалено, то проблем немає.
Я спочатку планував жити в Барселоні, але мені дуже не сподобалася велика кількість мігрантів та загальна криміногенна ситуація. У якийсь момент підліток нахабно спробував відібрати у мене телефон. Мабуть, із європейцями прокочує, але не з нами. Я, звичайно, його остудив, але загалом подібні ситуації мене взагалі не надихають.
Вирішив освоювати Францію, з тиждень придивлявся до Парижа. Зрозумів, що тут однаково проблема з мігрантами, тільки з мусульманським ухилом. Досить швидкий темп життя, брудно. Все те, чого я намагався уникнути вдома. У цілому мені дуже сподобалася Ніцца. Чудовий клімат, шикарне море та в основному респектабельний контингент.
Отут я й почав згадувати наші стандартні стереотипи, які об’єднують багатьох моїх співвітчизників: що життя у нас бідне, держава про нас не дбає, закони не для людей, а для влади. І обов’язкова мантра з приводу того, яке в Європі все передове, а в нас досі Середньовіччя.
Але згодом життя тут показало мені й інший свій бік.
Життя в Ніцці коштувало мені два роки суцільного побутового пекла. Не допомогло ні море, ні чудовий клімат, ні місцева їжа.
Туристи цього нічого не помічають, але коли починаєш стикатися з державним апаратом, реально можеш спітніти від кондовості відповідей.
Але річ навіть не в цьому. Жодного електронного сервісу немає й близько, а державні установи працюють у зовсім дивному режимі: по кілька годин на день у певні дні тижня. Припустимо, у вівторок із десяти до дванадцяти та у четвер із трьох до п’яти. Іншого способу поговорити із потрібним чиновником немає.
Хто сказав, що у Франції немає черг? Так ось вони! Аж до того, що доведеться займати місце о шостій ранку. Інакше просто не потрапиш туди, куди тобі потрібно. Тут реально потрібно ходити на уклін до місцевих чиновників, причому у різних частинах міста: довідок може знадобитися кілька. Довідка для довідки тут реальніше нікуди.
Здається, у Франції нічого не знають про загальну базу даних. Якщо у нас на отримання посвідчення водія піде 10 хвилин, причому всі дані заповнюються на сайті, то тут потрібно налаштуватися на кілька тижнів.
Кожне відомство відповідає лише за себе, а всі запити надсилаються мало не письмово. Що характерно, скаржитися на роботу відомств тут не заведено.
Я зате зрозумів, чому французи так часто посміхаються. Якщо покажеш чиновникові своє невдоволення, чекай на «віддачу» – він мурижитиме тебе мільйон років тільки тому, що ти вчасно не посміхнувся. Не хочеш проблем – посміхайся.
Здається, це тільки у нас ти можеш прийти до чиновника і все йому вивалити на голову, а він змушений буде тебе уважно вислухати.
Цікаво працюють банки. Щоб отримати банківську картку, потрібно підготувати безліч документів. Банк захоче з’ясувати місце проживання, рівень доходів, заглянути до податкової декларації та звіритися з оригіналом чека за комунальні послуги. Чек має бути оплачений тобою, а для його оплати потрібен рахунок у французькому банку. Таке ось замкнене коло.
Крім цього, на карті буде індивідуальний ліміт. Наприклад, 1000 євро. Оплачуючи покупку вище за цей ліміт, ти раптом можеш дізнатися, що банк картку заблокував і тепер хоче дізнатися, як ти ці гроші заробив. А що ж у нас? Заповнив заявку і через 15 хвилин уже отримав картку у сусідньому відділенні обраного банку.
Декілька слів про Інтернет. Оскільки я айтішник, то Інтернет для мене має першочергове значення. У нас я платив за 500 мегабіт щось у районі 10 євро за місяць, у Франції 180 євро за 30 мегабіт. Це щоб не нудно було жити.
Побутові питання: у нас просто викликаєш майстра, у зручний для тебе час він на місці, послуга обходиться в середньому в 10–20 євро. У Франції сантехнік приїде тоді, коли зручно йому і за ту послугу зіб’є 150–200 євро. Як вам?
До речі, про харчування та магазини. Більшість із них працюють до 17:00. Хто не встиг, той запізнився, нікого твої проблеми не турбують. Хочеш жерти, терпи до завтра. Або йди до ресторану. Вихідні у магазинів як і в усіх – субота та неділя. Єдиний порятунок – це заправка, де можна купити рятівний сендвіч або щось таке.
Словом, через два роки, два місяці тому, я повернувся до рідного Києва і почуваюся просто чудово! Як же мене всі відмовляли, якби ви знали!
А для мене начебто в бетонній стіні з’явилися вікна, їх можна відкрити й одразу багато повітря. Думаю, що не скоро до мене завітають думки про те, щоб перебиратися кудись до Європи і знову там жити. Нас і тут добре годують!
Я зрозумів: люблю понад усе Україну. Поки що буду працювати і займатися своєю справою, платити податки.
А якщо треба буде і призовуть – стану на захист Батьківщини.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
