Я б і подумати не могла, що саме “дорога” невістонька мене запроторить у пансіонат для похилих людей, але останнім, що я пам’ятаю, був той надто солодкий вишневий пиріг, який Ірина так наполегливо пропонувала. Наступного разу, коли я відкрила очі, біля мого ліжка вже стояла сувора медсестра Оксана Степанівна
Я прокинулася і зрозуміла, що навколо — лише стіни, яких я ніколи не бачила. Невістка, мабуть, усе продумала до дрібниць, але не врахувала одного: я прокинулася.
Свідомість повернулася до мене не так раптово, як це зазвичай описують у книжках. Це був повільний, туманний, оксамитовий підйом із глибокого сну, в який я, здавалося, провалилася на цілу вічність. Перше, що я відчула, був нестерпно чужий запах — суміш старої фарби, пилу і чогось різкого, схожого на ліки.
Я розплющила очі. Над головою — біла стеля, по якій бігли ледь помітні тріщини. Кімната маленька, освітлена тьмяним світлом, що пробивалося крізь високе вікно, закрите щільною світло-блакитною шторою. Ліжко тверде, не моє, не те, що роками дарувало мені затишок у моїй квартирі в місті.
— Де я? — прошепотіла я, і мій голос прозвучав якось тонко і слабко, ніби належав не мені, а маленькій переляканій дівчинці.
Я спробувала піднятися, але тіло здавалося важким і неслухняним. Усередині мене панувала абсолютна порожнеча, ніби хтось вимкнув тумблер моєї пам’яті про останні години. Я пам’ятала вчорашній вечір. Яскраво пам’ятала, як прийшов мій син, Остап, і його дружина, Ірина. Вони принесли такий гарний, святковий пиріг із вишнями, який я дуже любила.
— Мамо, скуштуйте цей шматочок, — сказала тоді Ірина, її усмішка була ширшою, ніж зазвичай, — Це мій новий рецепт. Вам точно сподобається.
Я пам’ятаю смак — солодкий, із присмаком мигдалю. І пам’ятаю, як мені стало тепло, неймовірно затишно і захотілося прилягти. «Мабуть, втомилася, — подумала я тоді, — треба відпочити». Я лише встигла попросити Остапа замкнути двері. І потім настала темрява. Ніяких тривог, ніяких поганих снів — просто глибока, безпробудна тиша.
Я простягла руку і намацала на тумбочці якийсь незнайомий предмет. Це був не мій будильник і не мій товстий зошит, де я записувала рецепти. Це була пластикова склянка і пляшка з водою.
— Ні, це не сон, — сказала я собі, і цього разу мій голос був трохи гучнішим, трохи рішучішим.
Я знову спробувала піднятися, і цього разу вийшло. Ноги підкошувалися, але я втрималася за металеве бильце ліжка. На мені була якась тонка, вицвіла нічна сорочка, яка мені не належала. Я повільно підійшла до єдиних дверей. Вони були зачинені, але не на замок, а просто прикриті. Це було якесь медичне приміщення, бо я бачила інший, більший коридор із високими стелями та лавками уздовж стін.
У цей момент двері відчинилися, і на порозі з’явилася жінка в акуратному світлому халаті. Вона була років сорока, з обличчям, на якому читалася втома, але очі були уважні й трохи насторожені.
— О, ви прокинулися, Галино Василівно, — сказала вона, не посміхаючись. Її голос був нейтральним, діловим. — Як ваше самопочуття?
— Дякую, вже краще. Але скажіть мені, ради Бога, що відбувається? Де я? Яким чином я тут опинилася?
Жінка підійшла до мене, взяла мене за зап’ястя, перевіряючи пульс, і це рух був таким незворушним, таким звичним, що я мимоволі відчула холодок.
— Ви перебуваєте у закладі довготривалого догляду, — відповіла вона, дивлячись кудись повз мене. — Усе оформлено. Ваш син, Остап, подбав про це, поки ви… були не зовсім здорові.
— Не зовсім здорова? — я ледь не задихнулася від обурення. — Я чудово здорова! Мій Остап? Він би ніколи…
— Усі пацієнти так кажуть, — перебила вона, не дозволяючи мені закінчити. — Я Оксана Степанівна, старша медсестра. Зараз вам принесуть сніданок. Вам потрібен спокій.
— Заждіть, — я схопила її за рукав. — Остап! Я хочу поговорити з Остапом! Дайте мені мій телефон! Де мої речі?
Вона обережно, але твердо відвела мою руку.
— Зв’язок із зовнішнім світом відбувається за розкладом і лише з дозволу адміністрації. Ваші речі в камері зберігання. Зараз про це не варто думати.
Вона швидко вийшла, прикривши за собою двері, і я залишилася одна у цій білій, ворожій кімнаті. В моїй голові почали проноситися всі наші останні роки, як кадри старого кіно, яке я не хотіла дивитися, але була змушена.
Мій чоловік, Василь Петрович, покинув нас два роки тому. Ми з Остапом залишилися в двокімнатній квартирі у місті, яку я отримала від своєї сестри. Наше життя було скромне, але спокійне. Я думала, що найгірше вже позаду, і тепер у нас із сином буде тиха осінь життя, коли він працює, а я вдома створюю для нього затишок.
Остап завжди був хорошим сином — уважним, тихим, дуже працьовитим. Він не був надто емоційним, але я знала, що він любить мене. Він допомагав мені з покупками, він відремонтував мій старий приймач.
Усе змінилося, коли він зустрів Ірину.
Ірина… Вона була молодою, енергійною, але такою чужою. Вона приїхала до нас у місто з іншого регіону. Вона працювала у великій фінансовій компанії і звикла до іншого рівня життя. Наша маленька квартира здавалася їй затісною і старою.
— Остапе, я не можу дихати цими старими меблями, — одного разу сказала вона, ледь переступивши поріг. — Ми повинні зробити тут щось. Це ж кінець 2024 року, а у нас тут, як у музеї!
Я тоді стрималася. Мені було важко чути такі слова. Кожен із тих предметів: мій старий дубовий стіл, накритий вишитою скатертиною, полиці з книжками, які я збирала все життя, — все це було частиною моєї пам’яті про Василя.
— Люба, — сказала я тоді, намагаючись зберегти мирний тон, — це мій дім, і я люблю його таким, яким він є. Якщо тобі не подобається, ти можеш поки що пожити у себе.
Ця фраза стала нашим першим каменем спотикання. Ірина не пробачила мені цих слів. Вона почала діяти по-іншому — тонко, наполегливо. Вона почала знаходити «недоліки» в моєму порядку.
— У вас, Галино Василівно, стільки старих рушників! — вона якось простягла мені стос моїх найкращих, вишитих ще моєю бабусею, полотен. — Усе це пожовтіло, їм місце на горищі. Вам потрібно щось сучасне.
Для мене ці рушники були не просто тканиною. Вони були історією мого роду, моєю гордістю.
— Ірино, — твердо відповіла я, — не чіпай моїх рушників. Вони для мене дорожчі за всі твої модні дрібнички. А горища у цій квартирі немає, і викидати я нічого не буду.
Остап, мій бідний син, був між двох вогнів. Він любив нас обох і не міг зважитися на жодну зі сторін. Він лише просив:
— Мамо, будь ласка, спробуй її зрозуміти. Вона молода, вона хоче чогось іншого.
— Я розумію, Остапе, — відповіла я, — але я теж чогось хочу. Я хочу, щоб мене поважали у моєму власному домі.
Напруга наростала. Незабаром Ірина почала говорити про те, що їм потрібна окрема квартира. Вона натякала, що моя двокімнатна — це ідеальний варіант для молодої сім’ї, а мені було б добре «деінде».
— Ми могли б продати її, — Ірина одного разу зважилася на пряму розмову, — і купити вам маленьку, але новеньку, а нам — більшу.
Я тоді подивилася їй просто в очі.
— Ірино, ця квартира — моє єдине, що залишилося від сестри. І я нікому не віддам її. Дочекайся, коли мене не стане.
Зрештою, Остап із Іриною переїхали на орендоване житло. Мені було боляче, але я втішала себе тим, що Остап приходить у гості кілька разів на тиждень.
Якось, сидячи в міському саду, я зустріла чоловіка. Його звали Борис Іванович. Він був високий, із сивиною на скронях, і мав такий спокійний, добрий погляд. Він, як і я, любив проводити час серед квітів, доглядаючи за клумбами, які всі вважали міською власністю. Ми розговорилися про бузок, про старі сорти троянд, і наша розмова тривала до пізнього вечора. Борис виявився колишнім інженером, який вийшов на пенсію. Він був вдівець, жив сам і, як і я, шукав простого, щирого спілкування.
Ми почали зустрічатися регулярно. Наші зустрічі були як ковток свіжого повітря. Борис був уважним, вмів слухати і розповідав багато цікавого про техніку. Я з ним ніби ожила, відчула себе знову потрібною.
Через три місяці ми вирішили, що час жити разом. Ми розуміли, що у нашому віці це не про велике, пристрасне почуття, а про підтримку, затишок та щоденне тепло.
— Борис, — сказала я, — у мене є квартира у місті, а в тебе є будиночок у селі, про який ти розповідав. Ми могли б жити то там, то тут.
— Прекрасна ідея, Галино, — погодився він. — Місто для зими, село для літа. А мій будиночок у селі, хоч і невеличкий, але мій, і там ніхто нам не заважатиме. Там навіть є невелика майстерня, де я можу займатися радіоаматорством.
Я була щаслива, як у молодості. З цими новинами я вирішила поділитися з Остапом та Іриною.
— Остапе, Ірино, я маю для вас новину, — сказала я одного вечора, коли вони прийшли. — Я вирішила, що ми з Борисом будемо жити разом.
Я бачила, як Ірина спохмурніла. Остап, натомість, видав стриманий, але щирий:
— Це чудово, мамо! Борис мені подобається.
— І ще одне, — додала я. — Борис пропонує вам пожити в його будиночку в селі. Там невелика ділянка, але будинок теплий. Це краще, ніж орендоване житло.
Ірина не змогла стримати свого розчарування.
— Що ви кажете?! — вона схопилася з місця, її обличчя почервоніло. — Ми, я і Остап, будемо жити у старому селі? А ви тут, у міській квартирі, насолоджуватиметеся життям із вашим… Борисом? Ніколи!
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. Остап винувато подивився на мене.
— Вибачте, мамо. Це… її реакція. Я поговорю з нею.
Він пішов за нею, залишивши мене одну. Тоді я зрозуміла, як сильно Ірина чекала на мою квартиру. Її обличчя було таким, ніби я відібрала в неї щось дуже цінне.
Після того вечора наші стосунки стали ще напруженішими. Остап приходив сам, Ірина ігнорувала мене. А потім…
Потім був той пиріг. Яскравий, соковитий, з ароматом мигдалю. І непереборне бажання спати.
Я сиділа на ліжку в цій чужій кімнаті і відчувала, як у мені закипає щось гірке. Але я не могла дозволити собі піддатися цьому почуттю. Я мусила думати. Я мусила згадати все.
— Напад на жінку похилого віку, — раптом промайнуло в моїй пам’яті, це слова Оксани Степанівни. — Ви на когось напали.
Я?! Я ніколи в житті не підвищувала голосу, а тут напад? Це була чиста брехня. Вони щось підробили.
Через деякий час до мене зайшла інша жінка. Вона була років сімдесяти, повненька, з кумедними, добрими очима. Вона сіла на сусіднє ліжко.
— Привіт, люба, — сказала вона, усміхаючись. — Ти, мабуть, новенька? Я — Клара Федорівна.
— Галина Василівна, — тихо відповіла я. — І я нічого не розумію. Мені сказали, що це заклад догляду. Але я не хвора.
Клара Федорівна зітхнула.
— Ти тут не перша. Сюди не завжди потрапляють хворі. Сюди потрапляють ті, хто комусь дуже заважає.
Я відчула, як усередині мене все обірвалося.
— Ви про що? Мій син, Остап, він би ніколи не зробив такого. Це Ірина… Вона мене недолюблювала, але…
— У мене теж був син, — Клара Федорівна подивилася на свої руки. — І він теж не міг. Але його дружина, її звали Олена, вона змогла. Вона підробила якісь папери, сказавши, що у мене проблеми з пам’яттю. Легко, повір. Тут майже у всіх усе було: квартири, пенсії, родичі. А тепер ми всі тут. Усі “законно”.
— Але я не здамся, — сказала я рішуче. — Я не залишуся тут. Я мушу вибратися, мені треба зв’язатися з Борисом.
— Тут тобі не вдасться нікому подзвонити, — Клара Федорівна похитала головою. — Тут усе під контролем Оксани Степанівни. Вона дуже сувора.
— А є хтось, хто може допомогти?
Клара Федорівна нахилилася до мене ближче.
— Є одна дівчина, Людмила. Вона тут працює медсестрою. Вона не така, як інші. Вона добра і бачить, що відбувається. Але вона боїться.
— А мені боятися нічого, — прошепотіла я. — У мене є Борис. Він — людина старого гарту, він не покине мене. Він знайде мене. Він навіть має свій радіоприймач.
— Радіо? — Клара Федорівна здивувалася.
— Так, він радіоаматор. У нього багато зв’язків по всій області. Але мені треба йому повідомити. Треба знайти Людмилу.
Протягом наступних кількох днів я уважно спостерігала за Людмилою. Це була молода дівчина, сором’язлива, з обличчям, на якому читалося співчуття. Вона часто зупинялася біля нашого ліжка, щоб запитати, як моє самопочуття, і ці питання були щирі, не такі, як у Оксани Степанівни.
Одного вечора, коли Оксана Степанівна пішла з вечірнім обходом, Людмила зайшла до нашої кімнати.
— Галино Василівно, я бачу, що ви… не така, як вони кажуть, — прошепотіла вона, нервово озираючись. — Але я не можу ризикувати своєю роботою.
— Людмило, благаю вас, — я підвелася. — Мені треба лише один дзвінок. Один. Я не прошу вас тікати зі мною. Дайте мені старий телефон, який неможливо відстежити, мені треба подзвонити.
Клара Федорівна схвально кивнула.
Людмила довго вагалася. Вона дивилася на мене, потім на Клару Федорівну, потім на двері. Зрештою, вона дістала з кишені свого халата маленький, старенький кнопковий телефон.
— У вас лише п’ять хвилин, — промовила вона. — Більше не можу. Тут глушники, але з цього старого апарату, якщо швидко набрати, можна пробитися на стаціонарний номер.
Мої пальці тремтіли, коли я набирала старий номер Бориса, його домашній телефон, який він залишив у квартирі, коли переїхав до будиночка. Я пам’ятала його напам’ять, бо він не змінювався роками.
Гудки. Довгі гудки. Я вже думала, що нічого не вийде. І раптом — чоловічий голос.
— Слухаю.
— Борисе? Це я, Галина! — я ледь стримувала сльози. — Слухай уважно, у мене мало часу. Я тут, у закладі догляду. Це в місті, недалеко від парку, де ми зустрічалися. Я не хвора. Ірина це влаштувала. Приїдь сюди. Приїжджай із кимось, кому можна вірити. З юристом або…
— Зачекай! Галю, що ти кажеш? Я думав, ти поїхала до родичів Ірини! — його голос звучав розгублено.
— Це брехня! Знайди мене. Ти мене знайдеш. Я у…
Я подивилася на Клару Федорівну.
— Як називається заклад?
— “Добра Оселя”, — тихо відповіла вона.
— Я в “Добрій Оселі”! Борисе, ти знаєш, що робити!
Зв’язок обірвався. Телефон згасла. Людмила швидко забрала його і, не кажучи ні слова, вибігла з кімнати.
Ми з Кларою Федорівною сиділи у напруженому очікуванні, ніби щось має статися негайно. Ми чекали цілу ніч. Ми говорили про життя, про те, як швидко воно може змінитися. Я розповідала їй про Василя, про свій старий стіл, про рушники. Вона розповідала про свій сад.
Наступний день минув у звичайній, сірій рутині. Оксана Степанівна, здавалося, нічого не помітила. Я вже почала думати, що, можливо, Борис мені не повірив, або не зміг мене знайти.
Увечері, коли сонце майже зайшло, я почула в коридорі незвичайний шум. Чіткі кроки, чоловічі голоси, які не належали персоналу.
Двері відчинилися, і на порозі стояв Борис. Він був стривожений, але його погляд був сповнений рішучості. Поруч із ним стояв високий, акуратно одягнений чоловік у костюмі, а трохи позаду — Остап. Мій син виглядав блідим і збентеженим.
— Галю! — Борис кинувся до мене і міцно обійняв. Це були обійми, які повернули мені віру в себе.
— Що тут відбувається? — в кімнату швидко увійшла Оксана Степанівна. — У нас немає відвідувального часу.
— Ми тут за офіційним візитом, — спокійно сказав чоловік у костюмі, показуючи якісь документи. — Я, адвокат Симоненко, представляю інтереси Галини Василівни та отримав дозвіл на її переведення до іншого закладу для незалежного обстеження, а потім і виписку.
— Яке переведення? Вона тут через порушення поведінки, — запротестувала Оксана Степанівна. — Усі папери підписані її сином!
Остап зробив крок уперед. Його очі були червоні від сліз, але він говорив твердо.
— Ні, не всі. Ірина підробила мої підписи. Я зараз був у поліції. Ірина сказала мені, що ти, мамо, поїхала до її тітки у сусідній район, бо потрібен особливий догляд. Я навіть не підозрював, що вона може так зробити. Вона сказала, що продала свою частку у квартирі, яку нібито їй подарувала її мати, щоб оплатити це місце. Я не знав, що вона привезла тебе сюди.
Борис повернувся до мене і взяв мою руку.
— Вона розповіла мені про той пиріг. Я відразу зрозумів, що це не вигадки. Ірина була занадто поспішна. Я використав свій радіозв’язок, щоб знайти потрібних людей, які допомогли мені швидко зібрати докази, що Остап був у відрядженні, коли підписувалися ці документи.
— Ми їдемо, Кларо Федорівно, — сказала я, обіймаючи свою нову подругу. — Я не забуду тебе. Я зроблю все, щоб і ти змогла звідси вибратися.
Клара Федорівна посміхнулася.
— Йди, люба. Це вже для мене велика радість.
Ми вийшли з цієї будівлі, і свіже вечірнє повітря здалося мені найдорожчим скарбом у світі.
Остап був пригнічений. Він постійно вибачався, не знаходячи собі місця.
— Я не знав, мамо. Я був засліплений і зайнятий роботою. Як я міг повірити?
— Ти вірив своїй дружині, сину, — відповіла я, — це природно. Але не завжди те, що здається правдою, є істиною.
Ірина, як виявилося, не тільки підробила документи, але й, користуючись відсутністю Остапа, намагалася провернути складну схему з моєю квартирою. Вона сподівалася, що, коли я буду тут, вона зможе оформити опікунство і продати житло. Але її плани зруйнував той дзвінок і Борис, який не забарився.
Ми з Борисом повернулися до моєї квартири. Вона здалася мені такою рідною і теплою. Остап розлучився з Іриною. Це було його рішення, він не зміг пробачити їй цього обману. Борис переїхав до мене. Ми почали жити нашим простим, затишним життям, і це було найкраще, що могло зі мною статися.
Остап часто приходив. Він намагався компенсувати свою провину, допомагаючи мені у всьому. Ми відновили наші стосунки. Я зрозуміла, що життя, навіть коли воно здається спокійним і розміреним, може приготувати неочікувані повороти. Головне — це мати людину, яка вірить тобі без слів.
Історія з “Доброю Оселею” отримала свій розвиток. Юрист, якого знайшов Борис, розкрив цілу мережу подібних закладів, де недобросовісні родичі залишали своїх батьків чи дідусів, намагаючись заволодіти майном. Це була дуже гучна справа. Я та Клара Федорівна дали свідчення. Клара Федорівна, до речі, теж змогла вийти звідти, і зараз вона живе у своїх далеких родичів, з якими Борис допоміг їй відновити зв’язок.
Я дивлюся у вікно на мою вулицю. Я бачу людей, що поспішають у своїх справах, і думаю, що кожен із нас має свою нерозказану історію. Моя осінь життя виявилася не просто тихою і спокійною, вона була наповнена боротьбою і новою надією. Я знову щаслива. Я знову маю свій будинок і свого Бориса.
Але в мене залишилося одне запитання, яке не дає мені спокою. Я постійно думаю про Остапа та Ірину. Чи могла я, як мати, побачити цю небезпеку раніше? Чи можна було якимось чином уникнути цього, якщо б я просто віддала їм ту квартиру, як вони хотіли? Чи справді матеріальні цінності важливіші за родинні зв’язки, і чи завжди наша любов до дітей повинна бути безмежною і беззаперечною, навіть коли вони чинять неправильно?
А як ви думаєте, читачі? Що, на вашу думку, було найбільшою помилкою в цій історії?
