Я б ніколи не довідалась правди, якби не співробітниця мого Олега. Я в той час чекала таке довгоочікуване маля. Чоловік носився зі мною, наче з писаною торбою. Ще б пак, нарешті лелека завітав і в нашу хату. Та одного дня мені на електронку прийшло повідомлення, з доволі дивним змістом, а на додачу, ще й з фото. Я ледь дочекалася Олега з роботи, і до кінця не вірила побаченому.
Наші стосунки з Олегом багато знайомих сприймали як еталонні. Ми не сперечалися, у нас були спільні інтереси, захоплення, при цьому – досить особистої свободи, заснованої на довірі та любові.
Я ніколи не заперечувала проти поїздок чоловіка на риболовлю, полювання, лазню, він не обурювався з приводу наших регулярних дівич-вечорів, та просто дівочих посиденьок. Ми ніколи не перевіряли один одного, вірили на слово, після індивідуальних заходів завжди ділилися враженнями та новинами.
Кілька щасливих років промайнули непомітно. Якось, за вечерею ми заговорили про те, як добре було б почути в нашій квартирі дитячий сміх. Тоді, пам’ятаю, ми промріяли до пів ночі, планували і дівчаток, і хлопчиків, заснули зі щасливими думками та найрайдужнішими намірами.
Але не все так вийшло, як хотілося нам обом. Лелека до нас не прилітав, довелося звернутися до спеціалістів, і тоді з’ясувалося, що мені потрібно пройти курс. Лікар запевнив, що ймовірність материнства дуже висока, і майже два роки мені довелося поринути у світ медицини. У цей період були певні моменти, коли “доросле” життя доводилося обмежувати, але чоловік запевняв мене, що в цьому немає нічого поганого, підтримував мою впевненість у тому, що діти у нас будуть.
Якщо у мене ритм життя через медичні процедури змінився не на краще, то у чоловіка все навпаки – все ті ж рибалки, полювання, лазні…
І ось – довгоочікувана звістка. Олег перші місяці взагалі боявся доторкнутися до мене, оточив турботою та увагою і, напевно, я б так і нічого не помітила, якби не “добрі” люди.
Такою людиною виявилася сусідка чоловіка по кабінету. Одного дня вона надіслала мені повідомлення про те, що дуже захопилася моїм чоловіком, описала подробиці їх “спілкування” на роботі, і навіть залишила дуже недвозначний знімок.
Я не стала відкладати розмову і попросила Олега прокоментувати новину. Чесно – сподівалася почути, що вся ця брехня, а знімок – простий фотошоп. Але чоловік не заперечував, прозвучала класика: “Вибач, так сталося…”
Ще місяць я прокручувала в голові це “вибач”, чоловік справно постачав мене вітамінами та черговими вибаченнями, оскільки я лежала в клініці.
Коли небезпека минула, я подала на розлучення і попросила чоловіка дати мені спокійно дочекатися дитинки. Прощати я його не збиралася, подякувала за те, що було між нами до цього моменту, і ми розбіглися в різні боки.
Єдине, на що я погодилася – не приховувати від дочки, хто її батько. Потрібно зізнатися, що мій колишній чоловік дуже дбайливий тато, дуже допоміг мені відразу після появи на світ Богданки, взявши на себе практично всі прогулянки з коляскою, та й тепер вони дуже дружні з моєю дівчинкою, я цьому не перешкоджаю, але про своє рішення не шкодую.
Щоправда, моя близька подруга висловилася щодо наших стосунків, дослівно, так:
– Я б на твоєму місці пробачила. А що тут такого?
Може, вона і має рацію.
Що скажете? Пробачати, чи залишати все як є?
Фото ілюстративне
