Я бачила дивний погляд людей, ще на вулиці, та вирішила не зважати. Та коли ми зайшли в магазин, і я направилась у відділ, де продають овочі та фрукти, до тітки Анни підійшла її знайома. Вона зиркала на мене, і єхидно підсміювалась. Вона навіть не старалася говорити тихіше. Тому всю розмову я чула.
Сім років тому я гостювала у родичів у селі. Місцеві мешканки вирішили, що я якась колгоспниця. Зараз я згадую про це з усмішкою, але тоді мені було дивно це почути.
То було не просте глухе село, а село міського типу, районний центр. Там дві школи, два дитячі садки, поліклініка та кілька магазинів.
Були навіть п’ятиповерхівки. Тож народу там тоді жило чимало.
Тільки я з дитинства звикла називати селом. Ось і досі так кажу. Так ось, сім років тому я приїжджала на два тижні до родичів у гості.
Не особливо вибирала, які вбрання із собою брати.
Вирішила, що раз їду в село, то туфлі та сукні мені там не знадобляться.
У результаті захотіла не відрізнятись від сільських мешканців і не дивувати їх своїми вишуканим міським вбранням. Взяла з собою кілька футболок, джинси, бриджі, туніку та звичайну сукню.
Їхала я на пару тижнів і була впевнена, що мені не потрібно багато вбрання.
– Для кого я там наряджатимуся?, – вважала я. Поживу, як сільська мешканка, не відрізнятимусь від оточуючих.
Мені ні на секунду не спало на думку, що сучасні жителі сіл одягаються так само, як і ми, жителі міст. Може не повністю, але багато.
Лише три години в маршрутці, і я приїхала до своєї тітки.
Вранці разом із нею захотіла пройтися до магазину. Дістала я бриджі, футболку та шльопанці, вбралася. Потім одягла окуляри від сонця і повідомила, що готова йти в магазин.
Тут тітка виходить у сукні, у туфлях.
Говорю їй:
– Куди це ви така вибрана?
– Так ми з тобою в магазин йдемо.
Подивилася я на себе у дзеркало. Думаю: “Все чудово. Я ж у селі”.
Дорогою до магазину всі навколо віталися з тіткою і якось дивно поглядали на мене. “Що їх не влаштовує?” – промайнуло у мене в голові.
Коли ми зайшли до магазину, поведінка оточуючих жінок не змінилася. Вони з подивом поглядали на мене і розглядали мій одяг. Я відійшла походити магазином, а до тітки тим часом підійшли її знайомі.
Чомусь вони вирішили, що я погано чую і розмову не поможу їх почути. Тому вони досить голосно запитали її:
– Кого це ти сьогодні привела із собою?
– Свою племінницю.
– Ту, що у місті давно живе?
– Так, приїхала в гості на кілька тижнів.
– А чого ж вона вбралася, як із колгоспу? Зовсім не скажеш, що людина у місті живе. Невже там зараз усі так ходять?
Тітка намагалася за мене заступитись.
– Що ви вигадали? Чому з колгоспу? Вона добре вдягається. Що вас не влаштовує? Навіщо їй одягатися, щоб сходити в наш магазин?
Після цього її подруги пішли, а тітка обернулася до мене, посміхнулася і сказала:
– Ти диви! Не догодила ти нашим красуням. Одягнена не так. Але я їх на місце поставила. Невдоволені пішли.
Я розсміялася і відповіла:
– Тітонько, все гаразд. Мене їхня думка не цікавить. Я взяла із собою зручний одяг і приїхала відпочивати. Щось доводити місцевим модницям я не планувала.
Повернувшись додому, я в такому вбранні вирушила до школи, забирати сестричку. Але там на мене ніхто й не глянув. Немає різниці: місто чи село. Люди мають право одягатись так, як їм хочеться.
Погоджуєтесь зі мною?
Фото ілюстративне
