Я бачила, що в сім’ї дочки не все гладко, але коли запитувала Настю прямо, та ухилялась від відповіді. І лише згодом вона прийшла з дитиною на руках до нас, і повідомила, що насправді наш зятьок вже давно з ними не живе: знайшов собі якусь кралю. Настя ж оренду не потягне, ось і приютили ми її в себе. Я ж стала своїй мамі натякати, що пора б обіцянку виконувати. – А квартира вже не моя! Я її Насті не віддам. Я ж попереджала, що розлучень в нашій сім’ї не має бути!
Мене, м’яко кажучи, здивував мамин вчинок, навіть не розумію, як після цього спілкуватися з нею. А Настя й взагалі повідомила, що більше у неї немає бабусі і після її відходу вона навіть на прощання не прийде, — ділиться Ольга Яківна.
Ользі Яківні 57 років. Вона має чоловіка, доньку вже дорослу та онука. Ще жива її мати, якій вони нещодавно відсвяткували вісімдесятирічний ювілей.
Мати давно живе сама, чоловік її пішов з життя уже дуже давно, — розповідає Ольга Яківна, — батько по молодості в чарку заглядав, тому й прожив недовго. Жити з ним було дуже важко. Тільки мати жила за принципом, що у їхній сім’ї ніхто ніколи не розлучався. Тому вона мовчала.
У самої Ольги Яківни чоловік спокійний, позитивний, без шкідливих звичок. Тільки живуть вони все одно не дуже дружно. Вирішили стати батьками лише однієї дитинки. Швидше за все, винні у цьому квартирні проблеми.
Спочатку орендували житло, потім назбирали на комуналку. Чоловік з іншого міста. З батьками жити не захотіли — думали всього досягти самостійно. Та й не вжилися б чоловік із матір’ю. Адже має складний характер, а коли батька не стало, то ще гірше став.
Конфліктували вони й так увесь час.
Згодом вони змогли купити окрему квартиру, але з прохідною кімнатою. Тож донька в них була одна. А мати Ольги Яківни продовжувала жити у двокімнатній квартирі.
Ось виросте онука, — думала вона, — вийде заміж, стане мамою, я до вас жити перейду, а її у своїй квартирі поселю разом із сім’єю.
Внучка Настя вийшла заміж вісім років тому. Усі рідні вважали, що дуже рано, але не суперечили. Просто зіграли скромне весілля, стали допомагати доньці, яка вже була при надії на той момент.
Житло вони почали з чоловіком орендувати, — розповідає Ольга Яківна, — мати? Ну, вона якось перестала згадувати про те, що збиралася до нас переїжджати. Але ми також сильно не тиснули на неї. Ніхто на це не наважувався. Адже грошей молодим завжди мало. Дочка жила на допомогу, а зарплати чоловіка ледь вистачало на житло, що орендується.
Рідні чоловіка не допомагали синові, тож усе лягло на плечі родини Насті.
Металася я, — каже Ольга Яківна, — від дочки до матері. Світла білого не бачиш. Дочка допомоги зайвий раз не просить, але я знаю, яке це, коли немовля на руках.
Через деякий час помітила Ольга Яківна, що молоді почали лаятись частенько. Ходили насуплені, майже не розмовляли.
Запитую Настю, де чоловік затримується, а та лише посміхається і мовчить. Ні у вихідні його не застанеш, ні вночі.
Через якийсь час Настя разом із дитиною повернулася до батьків — чоловік пішов жити до іншої жінки, а Насті на декретні винаймати квартиру не виходило.
Звичайно ж, ми їх прихистили. Подітися нікуди. Рідні ж наші. Та й немає провини Насті в тому, що чоловік такий попався. З того часу зажили вчотирьох.
Тільки мати моя злилася:
– Навіть не думай розлучатися з ним! – повчала вона Настю. У нашому роді розлучень не було! Якщо такого обрала, то тепер мовчи.
Якщо він до іншої пішов, то тільки з твоєї вини. Нічого дивного — рано чи пізно нагуляється та повернеться. А якщо сам не захоче, то йди і благай, щоби повернувся. Жодного розлучення!
Настя, ясна річ, ні за ким не бігала. Коли синові виповнилося три роки, вони розлучилися. Жили ми всі разом. Адже треба ж доньці допомагати. На аліменти сильно не розженешся.
Тяжко, — каже Ольга Яківна, — ми переселилися в прохідну кімнату, а мати почала вимагати до себе підвищеної уваги.
– Я ж жінка похилого віку, а ти до мене лише один раз на тиждень приходиш. Настя теж не балує увагою. Адже я вже важко пересуваюсь і сумки носити не можу з магазину.
Ми з чоловіком вирішили це питання якось по-своєму. Адже довго так тривати не може.
Потрібно забрати матір до себе, а Настя з онуком нехай у її квартиру переїжджають.
– Мамо, давай вирішувати. Хто кудись переїжджає. А твою квартиру на Настю оформимо, – сказали ми бабусі.
– Це вже не моя квартира! Насті? Нізащо! Я ж попереджала – жодних розлучень! А ви мене не послухалися. Тож я житло на Макара переписала.
– Я від почутого не могла й поворухнутися, — розповідає Ольга Яківна, — я не одразу зрозуміла, про кого вона говорить. Тільки потім здогадалася.
Макар це племінник по лінії чоловіка. Вони колись давно спілкувалися, а останніх років двадцять перестали.
І мати про нього ніколи не говорила, а тепер вирішила переписати на нього квартиру. Замість доньки та онуки.
– Вони вже з дружиною 25 років у шлюбі прожили і нічого. Так що я кому хочу, тому і заповідаю її.
– От нехай Макар тепер її й доглядає. – Підсумував мій чоловік.
– Він же порядний, не розлучений. Нехай вони її беруть. А ми тут самі вирішуватимемо, з ким жити, а з ким ні. Щоб її ноги тут не було.
Якщо надумаєш до неї їздити — я сам з тобою розлучуся. Другого розлучення вона точно не переживе.
– Вона мені більше не бабуся – зробила висновок Настя, – знати її не хочу. Як відійде на той світ, навіть не кличте, щоб попрощатися.
Вона, звичайно, неправильно зробила, недобре, — журиться Ольга Яківна, — тільки я впевнена, що сторонні люди її не доглядатимуть. Вона ж це у договорі не прописала. От і тепер не знаю, як мені бути.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
