Я багато років пропрацювала в Польщі. До мами, через образу, навіть не телефонувала. Я знала, там Володя з дружиною та дітьми. Та одного дня я зв’язалася з сусідкою, мамою моєї однокласниці. Вона то мені й розповіла всю правду. Вже наступного дня я була на рідній землі. Маму я не впізнала, як і вона мене.
З самого дитинства мені чомусь здавалося, що батьки мене не люблять так само, як мого молодшого брата. Володя був на п’ять років молодший за мене. Справа була так, що мама вийшла заміж за батька нашого, який був за неї аж на 18 років старший. Не знаю, що між ними було тоді — любов чи просто потреба близької людини, мама ніколи не розповідала нічого на цю тему.
Пам’ятаю, як на свята батьки насамперед вітали Володю, йому ж дарували дорогі подарунки, а до мене якось ставилися холодно і сухо. Мені було 15 років, а Володі 10, коли у батько зліг, і буквально за пару місяців його просто не стало. Те, як мамі було в той період важко і погано, знаємо лише ми з братом. Років зо два вона ходила сама не своя, ніби примара, ніби втратила весь сенс життя і тепер не знає, як їй жити далі. Мені маму було дуже шкода, тому замість того, щоб йти вчитися далі після школи, я вирішили піти працювати.
І мамі допомога, і я поруч із нею. Брат тільки-но закінчив школу, пішов до армії. Я думала, що коли брат одружиться, то поїде жити в інше місто або до своєї дружини, але ні. Коли через кілька років Володя повернувся, разом із ним була ще й його наречена. Мама відразу сказала, що він житиме в неї. Куди мені подітися, ніхто не питав і не цікавився. Я зібрала мовчки свої речі і поїхала до іншого міста.
Яка образа в мене була на маму, мені просто навіть не описати. Я повірити не могла, що вона не оцінила мою турботу, що я не пішла навіть вчитися, щоб тільки їй допомогти, щоб бути поруч. І ось повернувся брат, і я одразу стала не потрібна. Як так? Тоді ще подруга запропонувала поїхати працювати в Польщу.
В Україні мене нічого не тримало, тому я поїхала до Польщі. Довгі роки я не телефонувала і не писала додому, просто не хотіла. У мене не було бажання цікавитись тими людьми, яким я ніколи не була потрібна. 15 років мене не було на рідній землі, я не спілкувалась ні з братом, ні з мамою. Намагалася налагодити своє життя в іншій країні. Але якось написала мені знайома, сусідка мами. Розповіла, що вже років сім, як Володя у мами не живе, вони поїхали з дружиною до Львова. Мама одна, ще й погано себе почуває, допомогти нікому. І тут я просто кинула все, що було в Польщі нажите та поїхала до мами.
Вона спочатку навіть не впізнала мене. Мама так постаріла, сиве волосся, зморшкуваті руки та обличчя. Я просто розплакалася, коли побачила. Я стільки років на неї ображалася, стільки років було витрачено лише через образи. А тепер, скільки нам часу з нею залишилося? Зовсім мало.
Фото ілюстративне
