Скажу чесно – я батькам не допомагала. Точніше, колись, у дуже ранньому віці я робила спроби, але їм це не подобалося. Не подобалося, коли я мочила водою носову хустку і «до блиску» терла вікна на кухні. «Тільки вчора все відмила, – гірко зітхала мама, – а тепер усе наново! Ішла б ти краще гратися».
Не подобалося, коли я мила холодною водою посуд, і він залишався жирним. «Відійди, я краще сама», – підштовхувала мене мама до виходу.
Не подобалося, коли я сідала ліпити з нею пельмені та «переводила» половину тіста та м’яса. “Не заважай!” – сердилася вона. Ні, мама не хотіла мене образити. Вона хотіла якнайкраще. Зробити все швидше та йти зі мною гуляти. Вона мала ще стільки справ! І я перестала заважати.
Я взагалі перестала щось намагатися робити вдома. Це вона мені розповідала вже тоді, коли я стала дорослою. “Якби все повернути назад!”, – зітхає вона зараз.
Я й готувати, власне, навчилася тільки коли вийшла заміж. Одна моя подруга досі згадує, як я дзвонила їй і шепотіла в слухавку, щоб чоловік не чув: “Оль! Скажи, як варити бульйон».
А ще пам’ятаю, свекруха, бабуся Катя, жінка проста, яка виросла в селі, в багатодітній сім’ї, якось сказала мені:
“Нехай завжди допомагають, навіть якщо заважають. І хвали! Хвали! Навіть якщо від допомоги хочеться плакати!”
Я бачила, як вона хвалила онучок, коли вони допомагали їй смажити котлети, і весь стіл, кухня, фіранки, об які хтось витер у кулінарному запалі руки, були у фарші. Як результат цієї творчості показувала мені бабуся Катя якісь безформні вугілля. А потім на радість онуці героїчно їх з’їла. Всі, до одного! І на її обличчі не здригнувся жоден м’яз.
А я з подивом дивилася на неї і думала: виживе чи ні? Начебто жива.
Вона хвалила їх, коли вони самі накривали на стіл для чаювання і розливали по блюдечках варення. Запрошували її до столу, вона сідала на табурет і розуміла, що її нова спідниця прилипла. І що варення не тільки на цій табуретці, а й на підлозі.
– Який у вас смачний чай, – нахвалювала бабуся Катя. – Можна ще варення?
– Можна! – раділа Дуня (третя) і тут же перевертала півбанки на стіл.
Бабуся зі сльозами на очах хвалила їх, коли вони допомагали їй на дачі полоти бур’яни і виполювали половину полуниці.
– Які молодці, – непомітно витираючи очі, казала вона. – Не грядка, а паркет. Жодної травинки.
І доньки раділи. Як же вони раділи! І як хотіли ще допомагати. Кричали навперебій: «Бабусю, що ще тобі зробити?».
А вона посміхалася. І як їм подобається допомагати другій своїй бабусі, моїй мамі, ліпити пельмені! Її вже не хвилює, що дівчата «переведуть» фарш із тістом. Напевно, це приходить з роками.
Не робитиму глибокодумних висновків, як треба виховувати дітей. Кожна мати знає сама. Та й не набралася я поки що великої мудрості для цього. Але життя зробило все за мене: у нас четверо дітей, і ясно, що без їхньої допомоги я просто не впораюся.
Так, поки вони навчаться, я здобуду не одну сиву волосинку, але іншого шляху, мабуть, немає. До речі, старша вже може все! Вона моя головна опора та підтримка. Щоправда, навчила її цьому не я. Просто коли народжувалися її молодші сестрички, їй довелося багато робити самій. І це їй подобалося.
Дітям взагалі важливо відчувати, що вони можуть нам допомогти і зробити щось “доросле”. А вона сяє. Вона ж прасує, як доросла! І відразу пропалює дірку на своїй мереживній блузці. А я – я майже вибухаю і хочу відібрати у неї праску, але згадую слова моєї мами: «Якби повернути все назад!». І бабусі Каті: «Хвали! Навіть якщо хочеться плакати!».
Всім миру, добра й сімейного щастя!
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.