Я батько двох дітей та трьох онуків. Пенсіонер. Мені 64 роки і 38 із них я віддав роботі далекобійником. Не приховую, на ситу старість вдалося трохи відкласти, а як інакше, коли у світі така криза? Але про все по порядку.
Мої діти: Тоня 32 та Максим 34 років. У них є діти, тобто мої онуки: Юля, Сашко та Федя. Скажете, молодець старий, що всіх виховав? Та це не зовсім так. Більшість часу вони мене й не бачили, повторюся, я був у дорозі. Моя спочила нині дружина все несла на своїх плечах: і школу, і університети, і навіть народження онуків.
Не скажу, що я сентиментальна людина, але сім’ї мені іноді не вистачало. Були й бування вдома, так. Але хіба це благо для таких, як я? Мене одразу ж тягнуло в рейс. Вдома я не знав куди себе подіти, сперечався з дружиною, хоч і любив її. Хоча я не вважаю себе грубим, навіть деякі сусіди були гірші за мене, а в них одна турбота: ходи на роботу та спати лягай.
Не розписуватиму тут своїх пригод, як якийсь літературний герой, скажу лише одне – побачив я чимало цікавого. Але ще з дитинства терпіти не міг людей похилого віку, які вчать інших життя. Так що тримати язик за зубами вмію.
Дружина моя колишня представилася 5 років тому. Так ось, після її відходу мої діти зареклися зі мною бачитися. Так і сказали: «Більше ніколи. Ти був поганим чоловіком і батьком, і ми тебе знати не хочемо».
Що ж, гірко було, але треба жити далі. Я згодом знайшов нову жінку, молодшу за мене на 22 роки. Не бачу в цьому нічого дивного, та й чужа думка мене не турбує зовсім.
Ми з Ніною купили невеликий будиночок за містом і з того часу в ньому живемо. Вона на ділянці вирощує усілякі овочі-фрукти, а я в цьому нічого не розумію. Але, в принципі, мене все влаштовувало донедавна.
Місяць тому або близько того, ми зустрілися з моїми дітьми. Я та Ніна. Розговорилися, посиділи в кафе і всі передружилися. Я був дуже радий, що нарешті помирився з дітьми, нехай і пізно.
А ось Ніна зраділа, схоже, набагато більше. Покликала всіх у гості. Ну, вони й прийшли наступного вечора. Спочатку чинно-культурно, а потім із піснями та танцями. Добре, хоч онуків не взяли.
Тепер, ось, приходять, вважай, через день. Не те щоб вони мене об’їдають (хоч і не без того), але спокою нема. Я можу піти в магазин або ще кудись прийти, а вони вже з Ніною телевізор дивляться. Щасливі такі на вигляд. Спершу подумав, може хочуть грошей. Я і не проти, винен я їм багато. Але ні.
Вони приходять і починаються танці до ранку. Спати я не можу, телевізор не ввімкнеш, доводиться вставати та йти гуляти двором чи далі. Ну ось, а вчора вирішили робити моєму онукові Федькові день народження. В нас! Наче п’ятирічному хлопчику немає місця цікавіше, як з дідом сюсюкатися і гостями.
Дорогі читачі, я вас прошу, допоможіть порадою. Як би мені припинити ці родинні свята зі своїми дітьми? Я щиро не хочу їх знову втратити, але моє терпіння кінчається. Думаю, а може якось відкупитись чи нехай Ніна щось придумає? З нею вони начебто порозумілися. Але більше я так не можу, хочеть знову свого комфортного і спокійного життя з коханою жінкою.
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.