Я була десять років заміжня. Жили ми дуже добре, не лаялися і завжди підтримували один одного. Чоловік був хорошою і працьовитою людиною, але Бог не дав нам дітей. І лікувалася я, і по церквах їздила… Все без результату! – Я йду до іншої жінки, – одного дня сказав Вадим. Я без зайвих слів відпустила його, адже “нова” жінка вже носила під серцем дитя.
***
Дівчинка сиділа на лавочці і нудьгувала. У неї було темно-каштанове волосся і великі сірі очі. Я із захватом спостерігала за нею, а потім не витримала і тихенько підсіла поруч:
– Привіт! Ти чого сумуєш?
– Я не сумую, я мрію… – відповіла дівчинка.
– А чому з хлопцями не граєш? – запитала я.
– Вони не хочуть зі мною дружити. Кажуть, що я зазнайка. А насправді я просто не хочу робити ніякі витівки, на які вони мене підбивають.
– А що ти любиш? – дівчинка з кожною хвилиною подобалася мені все більше.
– Читати дуже люблю. Але я тут вже всі книги перечитала, а нових ніхто не привозить.
– Я тобі принесу книжок. Про що ти любиш читати? – уточнила я.
– Про принцес і лицарів. – пожвавилася дівчинка.
Я була десять років заміжня. Жили ми дуже добре, не лаялися і завжди підтримували один одного. Чоловік мій був хорошою і працьовитою людиною, але Бог не дав нам дітей. І лікувалася я, і по церквах їздила… Все без результату!
Поступово ми почали віддалятися. Все частіше виникали сварки і конфлікти. І ось в один прекрасний момент Вадим сказав, що йде від мене в іншу сім’ю. Його нова пасія була при надії і скоро повинна була народити.
Мені було дуже боляче, але я з розумінням поставилася до ситуації, що виникла. Чого мені потрібно було очікувати? Що здоровий самодостатній чоловік просто так розпрощається з можливістю отримати спадкоємців? Я відпустила його без зайвих слів, швидко підписала всі документи і не тримала зла.
Через кілька місяців у колишнього чоловіка народилася двійня. Я зателефонувала йому і привітала його нову сім’ю з поповненням. Вадим вкотре попросив вибачення, а його теперішня дружина сказала, що дуже шкодує, що так вийшло.
Часто я переглядала соціальні мережі і милувалася їх спільними фотографіями. Один раз мене застала за подібним заняттям близька подруга. Коли вона побачила, як я марную свої самотні вечори, то закотила справжній скандал.
– Ти що взагалі очманіла? Іди ще в няньки до них запишись! Тобі свою дитину пора, а не за чужими підглядати! – Леся була категорична.
– А де ж мені “свою” взяти, якщо народити не виходить? – огризнулася я, подумавши, що стати нянькою для дітей колишнього чоловіка зовсім не погана ідея.
– Знаєш, скільки хороших діток залишаються без батьків! Поки не працювала в дитбудинку, не знала про це. Приходь і вибирай будь-яку!
Леся пів року тому влаштувалася психологом в дитячий будинок. Робота була не з легких, але дівчина відмінно справлялася зі своїми обов’язками. Саме вона мені і розповіла про темноволосу Оленку, з якою ми спілкувалися кілька днів тому. Малятку було п’ять років, батьки ще ті інтелігенти. Дуже скрупульозно займалися дитиною. Їх щасливе життя обірвалося в одну хвилину…
Оленка дивом вижила, але втратила відразу двох батьків. Поступово її здоров’я стабілізувався, але пам’ять про них так і не повернулася. Родичів у дівчинки не було – потрапила прямо в дитячий будинок.
Я зайшла в книжковий магазин і скупила половину прилавка. Дівчинка снилася мені щоночі. Я розуміла, що вже прикипіла до дитини всією душею.
– Мама, ти чого так довго? – докірливо запитала дівчинка . – Адже ти моя мама, я відразу ж це відчула.
Після таких слів мої очі наповнилися сльозами, і я почала робити все можливе, щоб забрати дитину з казенного дому. Мої батьки повністю мене підтримали. Подруга робила все залежне від неї, щоб максимально прискорити паперову тяганину.
Я буквально рахувала останні дні перебування Оленки в дитячому будинку, коли всі мої прагнення були нещадно понівечені. Мене викликала до себе товста директриса і невдоволено сказала:
– Ви ж без чоловіка? Я не можу віддати дитину в неповну сім’ю! Та ще й яка пережила таку ситуацію…
– Але ж я добре заробляю! Мені батьки будуть допомагати! Я вже і дитячу обладнала, і речі купила…
– Це звичайно дуже добре, але існують певні правила!
– Значить, якби у мене був чоловік, ви б змогли віддати мені Оленку.
– Так!
Я всю дорогу плакала. Не уявляла, як зможу дивитися в очі дитині, яка при кожній зустрічі запитувала, коли я заберу її додому. Абсолютно знесиленою я опустилася на лавочку біля під’їзду і глибоко задумалася. В такому стані мене знайшов сусід Руслан.
– Валю, ти чого? Що з очима? Чому ти плачеш? – запитав він.
Я розповіла всю свою історію. Починаючи колишнім чоловіком і закінчуючи безглуздими законами з усиновлення. Руслан не перебивав, а тільки кивав в потрібних місцях.
– Не плач! Ранок вечора мудріший! – відповів він і повів мене додому.
Батьків теж дуже засмутили новини, які я принесла з дитбудинку. Ніч пройшла неспокійно. Під ранок мене розбудив дзвінок. Хтось наполегливо торохтів мені в двері. Як виявилося, це був Руслан.
– Валю, вислухай мене! Мені дуже хочеться тобі допомогти! Ти заслуговуєш щастя! Виходь за мене заміж!
Я розгубилася від такої пропозиції. Адже мені таки не шістнадцять років, щоб кидатися до першого зустрічного. Але Руслан прекрасно зрозумів мене і уточнив:
– Я не пропоную тобі справжній шлюб. Давай укладемо його фіктивно. У тебе з’явиться довгоочікувана дочка, а я буду дуже радий, що допоміг коханій сусідці.
Батьки теж прокинулися і вийшли в передпокій. Вони підхопили ідею Руслана і розхвалили її на “ура”. Трохи подумавши і я здалася…
Уже через два тижні ми забирали Оленку додому.
– Мам, а це наш тато? – запитала моя дочка.
– Ні! – випередив мене Руслан, – Але я дуже хочу ним стати для тебе.
Життя потекло в звичному руслі. Я просто літала в небесах від ролі мами, а Руслан все частіше засиджувався у нас. Мало того, він регулярно допомагав мені грошима, приносив продукти і купував іграшки Оленці.
В один прекрасний момент я зрозуміла, що відчуваю до чоловіка щось більше, ніж банальну дружбу. Та й він перестав приховувати свої почуття.
– Я тебе люблю! Давай ще й хлопчика усиновимо! – сказав він нарешті, з посмішкою додавши, – Заміж за мене виходити не пропоную. Ми і так з тобою розписані!
Так і зажили ми однією великою щасливою сім’єю. Хлопчик в нашу сім’ю прийшов через пів року, після пропозиції Руслана. А ще через пів року я дізналася, що при надії. Тепер у нас саме така сім’я, про яку я завжди мріяла!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
