fbpx
життєві історії
Я була дуже гордою, коли стала матір’ю трьох дітей. Всі вони в нас з чоловіком з’явилися рік за роком: два сина і лапочка донечка. І сусіди і рідні, заздрили нашому щастю, точніше – моєму, оскільки з Павлом ми прожили не довго. Я була впевнена, що якщо настане день, коли мене не стане, вона один за одним будуть горою стояти. Але все вийшло з точністю та навпаки. – Це ти винна у всьому!, – сказав мені недавно син

Я була дуже гордою, коли стала матір’ю трьох дітей. Всі вони в нас з чоловіком з’явилися рік за роком: два сина і лапочка донечка. І сусіди і рідні, заздрили нашому щастю, точніше – моєму, оскільки з Павлом ми прожили не довго. Я була впевнена, що якщо настане день, коли мене не стане, вона один за одним будуть горою стояти. Але все вийшло з точністю та навпаки. – Це ти винна у всьому!, – сказав мені недавно син.

Я коли стала матір’ю трьох дітей, моїй радості не було меж. Адже це мої найдорожчі, моя опора, моя підтримка. Незважаючи на те, що чоловік в мене “гуляка” і ми в кінцевому результаті розлучилися, я не сумувала, адже у мене були мої діти. Я вірила, що я їх виховаю гідними людьми і мені завжди буде до кого звернутися. А якщо щось трапиться і мене не стане завчасно, то вони будуть один в одного і завжди допоможуть один одному.

Це я так думала. І в дитинстві все було добре – два сини і донечка, росли дуже доброзичливими, милими, вихованими людьми. А як вони любили один одного, завжди стояли горою. Різниця у віці у них у всіх не велика, а тому і ходили завжди в одній компанії. Я ніколи натішитися не могла. Пам’ятаю, інші жінки тільки питали, як це мої діти так легко мову знаходять один з одним. Заздрили.

Але так було тільки до того часу, поки вони не стали повністю дорослими людьми. Зараз їм усім за 30 і вони тільки те й роблять, що лаються. Найсумніше те, що немає навіть видимої причини на це все. Скільки я їх не питала в чому справа, чіткої відповіді мені не дав жоден з них. Зате відповідь завжди одна, що в усьому винна саме я.

Але в чому моя вина? Я ж усіх однаково любила, всім однаково допомогла в житті. А тепер мені кажуть, що я їм не давала жити так, як вони того хотіли.

Так, я змушувала їх вчитися. Але якби не змушувала, то де б вони були зараз? І яким чином навчання могло вплинути на відносини їх родин? Я не розумію. Може, просто вони мені чогось не розповідають. Але і я не можу налагодити з ними спілкування таким чином, щоб у всьому розібратися.

Я вже думала, якщо я їх привела на світ, ростила, то повинна розуміти своїх дітей найкраще. А виявилося, що ні.

Як так, що я рідна мати і не можу зрозуміти своїх дітей? Що мені робити в такій ситуації?

Допоможіть порадою!

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page