Я була сама не своя. Молодша дочка вже третій день лежала з гарячкою, з якою я ледь справлялася. А тут ще й дзвінок від Варвари Степанівни, і, о радість, свекруха вже в дорозі, щоб мені допомогти. Мене вистачило на два дні. Я хвилювалася, що чоловік буде проти таких моїх “методів”, але ні, дякувати Богу, він став на мою сторону
Наша з Сергієм донька три дні лежала з високою температурою, що погано збивається, я втомилася, вся на нервах. А тут зателефонувала свекруха і повідомила, що приїде зранку, щоб допомогти мені з дочкою. Річ у тім, що в нас двоє дітей, і як вона сказала, щоб я приділила також уваги і старшій.
Я не хотіла, якщо чесно, щоб вона до нас приїжджала, але якби я відмовила їй, вона б образилася, це я точно знаю.
Приїхала Варвара Степанівна і почалося: то не так у мене, це не так, не туди поклала, не так застелила, і таке інше. Тикала мене носом куди тільки можна було, аж до того, що я перу на режимі 2 години, навіщо якщо можна на 15 хвилинах.
На мої аргументи, що речі повинні добре випратись і прополоскатись вона сказала: “Ну ясно, ти всі розуми поїла. Де ж ти до мене прислухаєшся”.
Пристала до хворої дитини що та не хоче їсти, а потім, що не хоче з нею в ігри настільні грати. Я почала говорити щоб Варвара Степанівна не чіпала мені Марту, а мені у відповідь прилітало: “Ти що мене виховуватимеш?”
Людина не йшла на діалог зовсім. Що потім вияснилося що все це моя провина, бо я погано дітей виховую, вони відмовляються їсти і гратись з нею. Ще було багато моментів дивних, але я вже не маю сили їх описувати.
Зазвичай я намагаюся не реагувати на її причіпки і не подаю вигляду, а спокійно відповідаю і пояснюю по мірі можливості. Але того дня знайшла коса на камінь, хоча я рази 4 точно сказала: “Давайте у себе вдома ви будете робити так, як ви вважаєте за потрібне, а я у себе робитиму, як вважаю за потрібне я”.
Мене звинуватили, що я не хочу навіть прислухатися до неї. Але навіщо мені це? Чому в себе вдома я маю чинити так, як хоче Варвара Степанівна, а не робити те, що хочу я, та ще й кожен крок розжовуючи детально? Ось потім я її і спитала, навіщо вона насправді приїхала до нас, повчати, чи реально допомагати.
Я передати не можу словами, як мені стало легко, коли вона забралася з квартири. Не потрібно більше підлаштовуватися під неї, бояться її засудження. Увечері чоловік зателефонував їй розповісти як донька, на що йому відповіли: “Твоя дружина готова вибачитись? Інакше я з вами спілкуватися не буду”, чоловік запитав, чи готова вона до діалогу а та кинула слухавку.
Але я її більше не боюся, кінець світу не настав із кінцем нашого спілкування. А ось я стала спокійнішою. І щасливішою.
Питання до вас, дорогі читачі: чи шкодували ви колись, що посварилися з мамою чоловіка? Чи варто миритись першою чи дати можливість людині зрозуміти, що вистачить порушувати чужі кордони?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
