Я виросла у маленькому гірському селі на Прикарпатті. Але коли виросла, виїхала навчатися і жити в Київ.
Вийшла заміж, народила двох діток. Працюємо з чоловіком Андрієм в Києві, але зараз він захищає Україну, а ми чекаємо і молимося за нього.
Я буваю в рідному селі на Прикарпатті три рази на рік – на зимові свята, Великдень і влітку. Дуже люблю своє село, батьків, родичів, сусідів, наші вулиці, дерева, хвилі гір і смереки. Все це обожнюють і мої дітки, син Любомирчик і донечка Соломійка.
Бабу Василину я знаю з дитинства, скільки пам’ятаю, вона живе сама в хаті-мазанці в кінці нашої вулиці, близько до потічка й лісу.
Щось там сталося, що баба Василина втратила одночасно чоловік й сина, більше заміж не виходила, живе одиначкою, рідних у неї нема. Але бабусі завжди допомагали й допомагають сусіди.
Бабуся Василина тримає кількох кіз, а коли ми були малі, вона завжди пускала нас, дітей, у свій садок, ніколи не ганяла з дерев, казала, що фруктів і ягід хватить на всіх, і людям і пташкам. Пекла пиріжки, налисники, пригощала нас ними і козиним свіжим молоком.
А люди їй завжди приносили хліб, яйця, мясо – так і жила бабуся Василина.
Зараз баба Василина має 87 років і останні років 10 вона вже не ходить – ноги відмовили. За нею доглядає сусідка і працівниця соцслужби. Кіз вона вже не доглядає, а ягоди й фрукти в саду так і ростуть для всіх людей, пташини, звірини, яка заглядає до бабусі з лісу.
А коли сталося вторгнення і чоловіки з села пішли захищати Україна, одного разу до баби Василини прийшла сусідка Галина у сльозах – син не відповідає третій день. Це було в суботу. А наступного недільного ранку неходяча Василина встала і пішла в церкву на службу Божу.
Повернулася додому – і знову в постіль, ходити не може, ноги не несуть і не слухаються. І так доти, поки хтось з жінок з нашого чи сусідніх сіл не прийде до неї зі сльозами й словами, що брат, батько, син не відповідають на повідомлення й дзвінки.
І у найближчу неділю після таких візитів баба Василина встає і йде до храму за селом. І у лічені дні після того жінкам приходять звістки. Різні, про те, що брат, батько, син – живі, і самі дають про себе знати, виходять на зв’язок. Або від їхніх командирів чи друзів про те, що той, про кого запитали Василину – на небесах.
Але звістки прилітають щоразу, і жінки не залишаються у невіданні. Аще баба Василина попросила сусідів насадити в її квітнику троянд – каже, що у їхніх народжуються ц живуть янголи, які допомагають нашим хлопцям і в бою, і на небесах.
Автор – Олена Мірошниченко, спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання назаборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
