За мій гріх, розплачується донька…
З Іваном ми були ще зовсім молоді, коли почали зустрічатися. Довго не думали, одружилися. Жити було де, в Івана був свій дім в нашому селі, який залишився від бабусі. Так, він не був сучасний, новий, та ми зробили все, щоб там було затишно та комфортно.
Ми одразу ж планували дитинку, та близько 2-х років нічого не виходило. Ми вже визначились з клінікою, де думали проходити обстеження, і тут доля подарувала нам це щастя – я вагітна. Іван від радості носив мене на руках, ми рахували кожен день, який наближав нас до радісного моменту – народження нашого первістка.
Це був місяць лютий, як сьогодні пам’ятаю, було дуже сильно холодно. Все почалось ввечері, ми перелякані та такі щасливі їхали в пологовий будинок, за нашим, таким вимоленим чадом.
Все починалось добре, Іван чекав від лікарів звісточки на коридорі, та коли малюк з’явився на світ, я зрозуміла, по виразу обличчя лікарів, що з малюком щось не так, хоча й відганяла від себе ці думки.
Після обстеження мого синочка, лікарі запросили Івана до мене і приголомшили нас новиною. Наш син народився хворим. Він не буде розвиватись, як всі дітки, не зможе ходити, говорити… Лікар нам зразу ж і запропонував написати відмову від дитини, аргументуючи це тим, що ми не зможемо доглядати за дитинкою так, як це будуть робити в спеціальному закладі.
В цьому стані, що ми були з чоловіком, не можливо було нормально все обдумати, і прийняли варіант, який запропонував нам лікар.
Не буду розповідати, як ми все це пережили з чоловіком дома – було дуже важко. Так, як ми живемо в селі, знайомим ми сказали, що синочок не вижив при народженні. Всі нам щиро співчували, а я приходила додому, закривалася в кімнаті, плакала і просила Бога, щоб пробачив мені цей гріх.
Минув час, я потроху забувала про свій вчинок, а через деякий час зрозуміла, що чекаю дитину. Через 9-ть місяців у нас народилася здоровенька дівчинка, яку ми просто обожнювали. Вона росла красунечкою та розумничкою. Ми вирішили з Іваном не розповідати їй про брата.
Коли наша Олеся виходила заміж, ми не могли налюбуватися своєю красунею. Купили для молодих квартиру у Львові, допомагали, як тільки могли. Коли Олеся повідомила нам, що ми станемо дідусем та бабусею, нашому щастю не було меж. Ми готувалися до появи нашого першого онука, підбирали ім’я, допомагали у виборі ліжечка, коляски і т. д.
В цей час, ми ще не знали, що доля вирішила нагадати нам про скоєне стільки років тому.
Олеся народила дівчинку – з таким же діагнозом як наш з Іваном син… Та на відміну від нас, в неї з чоловіком й думки не було, щоб залишити її в пологовому.
Я часто до них приїжджаю допомагати і бачу як плаче моя донечка і питає мене: “Чому саме я? За який такий гріх мені все це?”. А мені від цих слів розривається серце.
– За мій гріх, доню, за мій…
Автор – Наталя У
Передрук суворо заборонений!
Фото ілюстративне – miloserdie
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
