— Я чекала, що ти зникнеш сам, але довелося тобі допомогти, — ці “чорні” слова дружини Максима стали останньою краплею в його зруйнованому житті. Я вирішила втрутитися, хоча добре знала: допомагати чужому чоловіку — це завжди гра з вогнем.
Люба працювала старшим архітектором у великому бюро. На неї завжди озиралися: чоловіки з цікавістю, а колеги — з легкою заздрістю до її витримки та професіоналізму. Струнка, з глибокими сірими очима, вона завжди носила строгі костюми, які підкреслювали її статуру. Волосся збирала у низький хвіст, а її хода була легкою та водночас впевненою.
Любі було за сорок, але ніхто точно не міг вгадати її вік. Сувору та принципову Любов Миколаївну поважали, але й трохи побоювалися. Чоловіки намагалися привернути її увагу, дарували квіти та запрошували на каву, але вона лише стримано посміхалася і поверталася до креслень.
Про неї шепотілися за спиною. Казали, що колись вона пережила велике розчарування. Хтось чув про невдалий шлюб, хтось про втрату близької людини. Але правда була в тому, що Люба просто закрила своє серце. В юності вона до нестями кохала свого однокурсника Артема. Віддавала йому всю себе, а він, звиклий до уваги багатьох дівчат, просто пішов, коли йому стало нудно від такої відданості. З того часу Люба нікого не підпускала близько.
Одного дня до їхнього бюро прийшов замовник — Максим. Він був високим чоловіком за п’ятдесят, з сивиною на скронях та дуже сумними очима. Максим хотів замовити проект невеликої прибудови до свого будинку, але виглядав він зовсім не як успішний бізнесмен.
Люба помітила його розгубленість під час обговорення деталей.
— Максиме Петровичу, ось ваші розрахунки. Ми можемо починати наступного тижня. — Сказала вона, подаючи теку.
Максим взяв папери, але руки його ледь помітно тремтіли. Він підвів погляд, у якому було стільки туги, що Любі стало ніяково.
— Дякую. Але, мабуть, проект доведеться відкласти. — Тихо мовив він.
— Чому ж? Ми вже все погодили.
— Мені більше немає сенсу це будувати. — Максим відвернувся до вікна.
Люба відчула дивну тривогу. Вона вийшла в коридор і випадково почула, як жінка біля ліфта говорить по телефону.
— Так, я все йому сказала. Нехай забирає свої речі. Мені не потрібен невдаха, який втратив бізнес. Тепер тут житимемо ми. — Жінка швидко зайшла в ліфт, навіть не глянувши навколо.
Люба зрозуміла, що це була дружина Максима. Вона повернулася в кабінет і побачила, що він все ще стоїть біля вікна.
— Що трапилося? — Запитала вона тихо. — Вам потрібна допомога?
— Мені просто нікуди йти. — Видавив він із себе. — Дружина сказала, що в неї інший. А будинок… виявилося, що він за документами вже не мій.
Люба згадала, як колись сама опинилася на роздоріжжі.
— Знаєте що, Максиме Петровичу? У мене є стара дача за містом. Там великий сад, будинок міцний, але вже кілька років стоїть порожній. Я не маю часу туди їздити. Якщо ви готові прикласти руки до господарства, ви можете пожити там. — Вона сказала це рішуче, не даючи йому заперечити.
Максим був вражений.
— Оце так поворот. — Прошепотів він. — Ви впевнені?
— Абсолютно. Завтра я привезу ключі.
Минуло два місяці. Настало літо, спекотне та яскраве. Люба вирішила поїхати та подивитися, як там її дача. Вона не очікувала побачити те, що відкрилося її очам. Паркан був поправлений і пофарбований, трава акуратно скошена, а вікна будинку блищали на сонці.
На ганок вийшов Максим. Він був у простій сорочці, засмаглий, з мозолями на руках, але з зовсім іншим поглядом. Від блідості та відчаю не залишилося й сліду.
— Доброго дня, Любо Миколаївно. А я якраз про вас думав. — Усміхнувся він.
— Ви неймовірно все змінили. — Вона вийшла з машини.
— Робота на землі лікує краще за все. — Максим запросив її до хати.
Усередині пахло свіжою деревиною та травами. На столі стояла ваза з польовими квітами.
— Я тут трохи господарюю. Сусідки навчили мене піч розпалювати, тепер навіть хліб сам печу. Спробуєте? — Він заметушився, накриваючи на стіл.
Люба відчула неймовірний затишок. Вона згадала своє дитинство, бабусю, великий сад. Після того, як мами не стало, вона не могла сюди приїжджати — біль був занадто сильним. А Максим вдихнув у це місце нове життя.
— Живіть тут, скільки потрібно. — Сказала вона. — Мені приємно, що будинок знову ожив.
— Я на зиму вам яблук запашних насушу та медом пригощу. — Повторив Максим. — Тут сади чудові, я вже все підрізав.
Він дивився на неї з такою теплотою, що Люба вперше за багато років відчула, як крига навколо її серця починає танути.
— Ви зовсім інша без того строого піджака. — Зауважив Максим. — Вам дуже личить ця літня сукня.
Люба зніяковіла. Вони розмовляли до самого вечора. Максим розповідав про свої дні, про те, як приємно прокидатися під спів птахів. Люба слухала і розуміла, що їй зовсім не хочеться повертатися в місто.
— Залишся хоча б на вечерю. — Попросив він, переходячи на ти.
Вона кивнула.
Щастя — це не обов’язково щось гучне та яскраве. Іноді воно приходить тихо, через аромат сушених яблук, через щиру розмову в старому саду, коли дві самотні душі знаходять спільну мову.
Любов у зрілому віці інша. Вона не вимагає жертв, вона дарує спокій. Вона — як вечірнє сонце, яке вже не пече, а лише ніжно зігріває все навколо.
А як ви вважаєте, чи можна знайти справжню долю, коли здається, що все вже в минулому? Чи траплялися у вашому житті такі несподівані зустрічі, які змінювали все?
Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця розповідь торкнулася вашого серця, та напишіть у коментарях свою думку. Для нас це дуже важливо, адже кожне ваше слово надихає на нові історії!
