– Я чекаю дитину, Антоне, – сказала я. Він застиг. Священник, у рясі, з хрестом, дивився на мене, ніби я щойно зруйнувала храм. – Цього не мало бути, – прошепотів. – Але сталося, – відповіла я. Він опустив очі. Помовчав. І пішов. Не до церкви. Від мене. А я залишилась. З життям усередині й питанням: як далі жити, коли твій гріх – це чиєсь серце, яке б’ється?
Мені було тридцять один. І я втекла з Києва не тому, що шукала щось нове. А тому, що вже не витримувала старого. Ярина – дівчина з дипломом, з досвідом, з усмішкою на фото в соцмережах і з діркою всередині. Тієї весни я повернулась у село до тітки, бо там ще пахло яблуками з дитинства. Я не шукала кохання, тим паче не думала, що воно з’явиться в особі Антона – місцевого священика, вдівця, з двома дітьми і поглядом, від якого в мені щось тріскалося.
Я вперше побачила його в магазині. Він тримав доньку за руку, а іншою клав в кошик чай і кефір. Ми зіткнулись поглядами. Я – з чужим болем, він – з моїм. А потім я ще довго не могла забути його руки, в яких було більше турботи, ніж у всіх моїх колишніх разом узятих.
– Ви не місцева? – спитав він, коли ми вдруге зустрілись біля бібліотеки.
– Уже не знаю, хто я, – відповіла я, ховаючи погляд.
– А я от думаю, що ви – та, кого Бог підкинув мені на випробування.
Я здивувалась.
– Це комплімент?
– Це сповідь, – усміхнувся він.
Ми бачилися часто – випадково й невипадково. У селі все простіше: тут не треба вигадувати приводи, щоб знову побачити когось. Він просив допомогти з бібліотекою, я – з лампочкою. Ми мовчали довго і говорили мало. Але в кожному слові було більше, ніж у моїх попередніх стосунках за п’ять років.
– Антоне, – одного вечора я не витримала, – чому ти дозволяєш собі це?
Він сидів на лавці біля церкви, пальцями крутив обручку на мізинці. Та, стара, ще залишилась.
– А чому ти дозволяєш собі лишатися? – відповів.
– Бо я не знаю, як інакше.
– От і я не знаю, – тихо сказав він. – Але я живий. А живі люди хочуть тепла.
Потім була ніч. Не така, що в дешевих романах. Просто двоє дорослих, що давно нічого не просили – ні любові, ні прощення. Лише бути.
А потім я побачила дві смужки. І вперше не злякалась.
– Ти що, серйозно? – сказав він, дивлячись на тест, ніби на вирок.
– А ти думав, це жарти?
– Це зруйнує все.
– А в нас що – щось було?
– Я маю дітей. Я маю церкву. Я маю людей, які вірять у мене.
– А я маю серце. І воно вибрало тебе. І якщо ти зараз відвернешся – то я вже нічого не маю.
Він не відповів. У той вечір я пішла. Назавжди? Не знаю. Але точно – сама.
Я була в пологовому серед чужих жінок, що скаржились на чоловіків, які “навіть мандаринів не купили”. А мені ніхто нічого не винен. Бо я сама вирішила народжувати.
Тітка привезла мене додому. Малюк спав, згорнувшись клубочком у ковдрі. Я сиділа на ліжку і дивилась на нього, не вірячи, що це частинка мене. І, можливо, частинка Бога, якщо Він усе це запланував.
Через кілька тижнів на подвір’ї з’явився Антон. Не в рясі. У звичайному светрі й з букетом білих тюльпанів.
– Я не знав, як бути. Я злякався. Я… – він зупинився. – Я щодня думав про тебе. І про нього.
Я мовчала.
– Чи пізно вже щось виправити?
Я підняла очі.
– Питання не в тому, чи пізно. Питання – чи ти готовий жити з наслідками?
Він кивнув.
– А ти?
– А я вже живу, – відповіла я і поглянула на малого, який спав, мов ангел після бурі.
І знаєте що? Не завжди життя йде за канонами. Не завжди воно вкладається в правильні слова і схеми. Але інколи – найсильніше воно саме там, де ми найслабші.
А тепер скажіть мені, читачі: як ви думаєте, чи має право жінка любити людину, яка за своїм статусом не має права любити її? І чи можна пробачити комусь, хто спочатку втік… а потім все ж повернувся?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений