— Я дала ключі господині, а не руйнівниці — бабуся Галина поклала свою палицю на новий сірий диван, і той здригнувся. — Ми просто хотіли як краще, хотіли дати цьому будинку друге життя — виправдовувалася я, відчуваючи, як тремтять руки. Але бабуся вже дивилася повз мене, ніби я теж стала частиною того непотрібного мотлоху, який ми відправили на смітник.
Я стояла посеред оновленої вітальні, де пахло дорогим деревом та свіжою фарбою. Юра наполіг на тому, щоб ми закінчили все до осені. Хотілося світла, простору, мінімалізму. Кожна лінія була вивірена, кожен відтінок сірого підбирався тижнями. Це мав бути наш ідеальний дім, подарований мені бабусею ще три роки тому. Вона сама сказала тоді, що молодим треба жити в сучасному комфорті. Але я не знала, що ціна цього комфорту виявиться настільки високою.
Все почалося з тієї старої скрині. Вона стояла в кутку, оббита потьмянілим металом, важка і незграбна. Вона зовсім не вписувалася в наш новий інтер’єр. Скриня пахла вогкістю, старим залізом і чимось таким, що я називала запахом занепаду. На її кришці були глибокі подряпини — сліди від ключів, якими її замикали десятки років. Коли я проводила по ній рукою, відчувала шорсткість дерева, яке бачило ще мого прадіда.
— Юра, ну куди ми її поставимо? Вона ж як пляма на чистому полотні — казала я чоловікові, поглядаючи на антикварний предмет.
— Може, у підвал? Або просто віддамо комусь. Вона займає стільки місця, а в нас тут буде зона для відпочинку з торшером — відповів він, витираючи пил з нових панорамних вікон.
Я кивнула. Того дня ми вивезли не лише скриню, а й старий буфет, де завжди пахло сушеними травами, і той великий дубовий стіл, за яким колись збиралася вся родина. Стіл був настільки важким, що вантажники лаялися, витягаючи його через вузькі двері. Вони оббили кут одвірка, і я лише пораділа, що ми все одно збиралися міняти лиштву. Ми замінили старі меблі на скляні поверхні та лаконічні стелажі. Дім став схожим на картинку з журналу. Холодний, ідеальний, бездоганний.
Галина, моя бабуся, мала приїхати на вихідні. Я готувалася, пекла пиріг, хотіла похвалитися результатом. Мені здавалося, вона оцінить те, як ми бережемо її подарунок, як вкладаємо сили у кожен куточок. Я навіть купила нові білі тарілки, щоб вони пасували до кам’яної стільниці. Все було готово до її візиту: жодної зайвої деталі, жодного спогаду про минуле.
Коли таксі зупинилося біля воріт, я вибігла зустрічати її. Галина вийшла повільно, спираючись на свою улюблену палицю з витертим набалдашником. Вона довго дивилася на новий фасад, пофарбований у графітовий колір, на відсутність звичних віконниць, які Юра зняв минулого місяця. Раніше на них були вирізані маленькі пташки, але фарба на них давно злущилася, і ми вирішили, що це виглядає неохайно.
— Проходь, бабусю — усміхнулася я, забираючи її важку сумку, в якій, як завжди, лежали банки з варенням та домашній сир. — Ти не уявляєш, як тепер тут світло. Ми знесли перегородку між кухнею та залом.
Вона мовчала. Зайшла в коридор, де замість старих килимів з геометричним орнаментом тепер був глянцевий керамограніт. Її кроки звучали якось особливо гучно в цій порожнечі. Кожен стукіт палиці відлунював від порожніх стін. Вона зупинилася на порозі вітальні й обвела повільним поглядом кожен куток.
— А де воно все, Олю? — тихо запитала вона, не знімаючи хустки.
— Що саме? Ми все оновили, тепер тут сучасна техніка, зручний диван з реклами. Тобі буде так комфортно відпочивати, спина не болітиме.
— Де скриня твого прадіда? — її голос здригнувся, але погляд залишався гострим, немов лезо.
— Бабусю, вона була стара і майже розвалилася. Ми її прибрали, вона тільки місце займала і пил збирала. Замість неї тепер ось цей дизайнерський комод. Дивись, як плавно зачиняються шухляди, навіть звуку немає.
Галина підійшла до місця, де раніше стояла скриня. Вона простягнула руку, ніби намагаючись торкнутися повітря, де раніше була знайома поверхня. Її пальці, вузлуваті та сухі, тремтіли.
— Там були листи — прошепотіла вона. — Там лежав мій весільний рушник і сорочки, які я вишивала вечорами, коли твого діда не було вдома. Кожен хрестик на тих сорочках був молитвою.
— Ми все переклали в пластикові бокси, вони в гаражі — втрутився Юра, виходячи з кухні. — Нічого не зникло, просто тепер усе складено акуратно, за категоріями. Там сухо, нічого не зіпсується.
Галина повернулася до нього. Її обличчя, порізане глибокими зморшками, стало кам’яним.
— Порядок — це не коли все по ящиках розпихано, Юра. Порядок — це коли пам’ять має своє місце в хаті, а не в гаражі під старими шинами.
— Бабусю, не починай. Це сучасне життя. Навіщо триматися за речі, які пахнуть нафталіном і розсипаються в руках? — я вже відчувала, як усередині закипає роздратування. — Ми ж хотіли як краще. Хотіли, щоб тобі не було соромно сюди гостей запросити.
— Мені соромно лише за одне — вона подивилася мені прямо в очі, і я вперше помітила, які вони в неї прозорі. — Тобі заважали не речі. Тобі заважало моє минуле. Ти хотіла витерти все, що нагадувало про тих, хто жив тут до тебе. Ти стерла нас усіх із цих стін.
— Це несправедливо — вигукнула я. — Ми робили це для нашої родини! Ти сама дала мені ключі і сказала: роби, що хочеш, аби тобі було добре.
— Я дала ключі господині, яка мала продовжити життя цього дому, а не руйнівниці, яка прийшла з ломом.
Вона сіла на край нового дивана, але так і не відкинулася на м’яку спинку. Сиділа рівно, напружено, тримаючи руки на колінах, ніби боялася забруднити цей ідеальний текстиль своєю присутністю. Її старий пальтак виглядав тут як іноземне тіло.
— Пити хочеш? — запитала я після тривалої паузи, намагаючись згладити кути.
— Води. Простої води — відповіла вона, дивлячись у вікно, де замість старих вишень тепер був ідеально підстрижений газон.
Я пішла на кухню. Там усе було білим, стерильним. Навіть крани мали спеціальне покриття, на якому не лишалося слідів. Я налила воду в тонкий скляний стакан. Поки несла його, руки трохи тремтіли. Чому вона не бачить, як ми старалися? Чому ці старі дошки для неї важливіші за наш спокій? Юра заглянув мені в очі й стиснув плече, але я лише скинула його руку.
Коли я повернулася, Галина вже стояла біля вікна, торкаючись рукою склопакета.
— Тут пахне пластиком і клеєм — сказала вона, не повертаючись. — Раніше тут пахло сушеними яблуками та бджолиним воском. Хата дихала. А тепер вона задихнулася під цим вашим гіпсокартоном.
— Це запах чистоти — відрізала я, ставлячи склянку на стіл.
— Ні, дитино. Це запах забуття. Чистота — це коли в хаті пахне хлібом, а не розчинником.
Вечеря була важкою. Я приготувала салат з авокадо та запекла курку з травами, але бабуся лише колупалася у тарілці. Юра намагався розповідати про плани на сад, про те, як ми поставимо автоматичну систему поливу, щоб не тягати шланги. Він говорив про датчики вологості та іноземні сорти туй. Галина лише зрідка кивала, але її думки були далеко.
— Я поїду завтра вранці — нарешті сказала вона, коли ми закінчили.
— Як це? Ти ж обіцяла залишитися на тиждень, ми хотіли до озера з’їздити — я ледь не впустила чашку з чаєм.
— Мені тут немає де спати, Олю. У цьому домі більше немає мого місця.
— Бабусю, що ти таке кажеш? Ми купили ортопедичне ліжко в гостьову кімнату, там найдорожча білизна, подушки з ефектом пам’яті.
— Там немає моїх подушок, які я сама набивала пір’ям. Немає того старого пледа, який грів мене сорок років, коли дідо поїхав. Це готель, Олю. Дуже гарний, дуже дорогий, але абсолютно чужий. Я відчуваю себе тут як у магазині меблів.
— Ти просто вередуєш — я відчула, як голос стає гострим і неприємним. — Це чиста невдячність. Ми витратили всі заощадження, Юра працював без вихідних, щоб ти могла приїжджати в людські умови. Щоб тут не було цього запаху старості та грибка, який був за шафами.
Галина повільно піднялася. Вона здавалася такою тендітною на тлі масивних нових дверей.
— Ти вважаєш, що пам’ять — це грибок? — запитала вона дуже тихо, і від цього тону мені стало не по собі.
— Я вважаю, що треба жити сьогоднішнім днем.
— Тоді живи в ньому сама.
Наступного ранку вона поїхала першим автобусом. Я навіть не почула, як вона зібралася. Тільки клацання замка розбудило мене. Вона не чекала сніданку, не взяла з собою бутербродів, які я приготувала. На скляному столі у вітальні лежали ключі. На поверхні залишився маленький відбиток її пальців, який я ще довго не наважувалася витерти. Він був єдиним живим слідом у цій кімнаті.
Минуло кілька місяців. Осінь вступила у свої права, за вікном безперестанку лив дощ. Наш ідеальний газон перетворився на мокру сіру пляму. Юра почав частіше затримуватися на роботі, а я сиділа в тиші вітальні й слухала, як гуде вентиляція.
Бабуся не відповідала на мої дзвінки. Коли я приїхала до неї в місто, вона відчинила двері, подивилася на мене порожнім поглядом і мовчки пішла на кухню. Там, у її маленькій квартирі, все було по-старому. Ті ж фіранки в квіточку, той самий старий чайник зі свистком.
— Бабусю, ну скільки можна мовчати? — я сіла на стілець, відчуваючи себе винною без вини. — Через якусь скриню та стіл ти руйнуєш усе, що між нами було.
— Не через речі — вона стояла спиною до мене. — Речі — то лише тіні. Ти зруйнувала дух дому. Ти вигнала звідти спокій.
— Я можу купити тобі будь-яку скриню! Я знайду таку саму, я замовлю майстрам, вони зроблять копію — я майже благала.
— Ти так нічого і не зрозуміла, Олю. Можна купити дерево, але не можна купити історію, яка в нього вросла.
— То поясни мені! Що я мала зробити? Залишити все як було і чекати, поки підлога провалиться?
Вона нарешті повернулася. Її очі були сухими, але в них була така втома, що мені захотелося втекти.
— Треба було залишити хоч щось живе. Хоч один куточок, де б я впізнала себе. А ти зробила там дзеркало своєї гордині. Тобі хотілося, щоб усі ахнули від багатства, а не від затишку.
Я вийшла від неї в повному розпачі. Дорогою додому я бачила, як люди викидають старі дивани на смітник, і мені ставало нудотно. Юра каже, що ми все зробили правильно, що тепер наш дім коштує втричі дорожче. Але для кого він коштує?
Кожного разу, коли я заходжу в нашу ідеальну вітальню, я бачу ту порожнечу в кутку. Там тепер стоїть ваза з декоративними гілками, які ніколи не зацвітуть. І тепер мені здається, що в хаті оселився протяг, який неможливо зупинити жодними ущільнювачами на вікнах.
Мама розповіла мені, що Галина почала роздавати свої речі сусідам. Навіть ту сорочку, яку берегла для особливого дня. Вона каже, що їй більше нічого не потрібно, бо дім її зник, а пам’ять — то занадто важка ноша для однієї людини. Кожне її слово доходить до мене як відлуння, і кожне ранить.
Я намагалася написати їй листа, бо розмовляти вона зі мною не хоче. Писала про те, як я сумую, як мені не вистачає її порад. Але потім перечитала і зрозуміла: я знову пишу про себе. Про свій дискомфорт, про своє почуття провини. А про неї я так і не навчилася думати.
Діалоги з нею по телефону тепер короткі і холодні.
— Алло, бабусю, ти обідала?
— Так.
— Може, я привезу тобі щось смачне?
— Не треба.
— Чому ти така вперта? Ми ж рідні люди!
— Рідні люди не викидають життя одне одного на звалище. Бувай.
І короткі гудки. Кожного разу ці гудки звучать як ляпас. Юра почав нервувати через мою постійну депресію. Він не розуміє, чому ремонт став причиною розколу в родині. Для нього це просто будматеріали та дизайн.
— Може, повернемо той стіл, якщо він так дорогий? — запитав він якось увечері, коли я знову сиділа в темряві.
— Його забрали перекупники, Юра. Він уже десь у приватному ресторані стоїть як антикваріат.
— А скриню?
— Скриню розібрали на дрова. Я бачила, як сусідські хлопці її тягли.
Ми сиділи в тиші, яка тепер стала нашою постійною супутницею. Дім був ідеальним. Жодної зайвої речі. Жодної пилинки. Але в ньому більше не хочеться сміятися. Навіть пиріг, який я печу за її рецептом, тут смакує інакше — прісно і сухо.
Я часто думаю про ту мить, коли ми прийняли рішення все змінити. Хіба ми хотіли зла? Ні. Ми хотіли чистоти і краси. Але виявилося, що краса без коріння — це просто декорація. Ми збудували декорації для життя, але саме життя пішло звідси разом із Галиною.
Тепер я стою перед вибором. Або залишити все як є і намагатися звикнути до цієї холодної досконалості, або почати все спочатку, шукаючи спосіб повернути хоча б крихту тієї атмосфери, яку ми так легковажно знищили. Але чи вибачить вона? Чи можна заклеїти тріщину в душі шпалерами під фарбування?
Галина більше не сперечається. Вона не висуває претензій. Вона просто викреслила цей дім зі своєї географії. А я залишилася господаркою в порожньому замку, де кожна стіна нагадує про те, що я втратила. Юра каже, що я занадто все драматизую. Але я бачу, як він сам уникає дивитися на те місце в кутку вітальні.
Чи варто було оновлювати те, що і так трималося на любові та традиціях, заради моди? Що дорожче: сучасна зручність чи тепло старого буфету, за яким пили чай чотири покоління? Як тепер пояснити серцю, що білі стіни — це не завжди ознака нового початку, іноді це просто чиста сторінка, на якій нікому нічого писати?
