Я давно живу в Іспанії. Багато років тому я відкинула й залишила у минулому своє сільське життя, маму, сестру. Але недавно мене потягло додому до рідних, на малу батьківщину. І я вирішила поїхати, хоч всі мене й відмовляли від візиту в Україну в такий час.
Та почну трохи здалеку. Ми з сестрою росли у селі, у дуже релігійній родині. Звичайно ж, ми жили небагато. А годувалися від того, що вирощували самі. Було й господарство, але зовсім невелике: кури, курчата, кілька качок та корова. Ось корову я пам’ятаю як справжню годувальницю – тато продавав молоко на ринку, і з цього ми мали хоч якісь гроші.
Батьки дуже хотіли багато дітей. Але вийшло так, що народилися лише ми з Вірою. Більше дітей у наших батьків не з’явилося, хоч як вони не молилися. Напевно, неправильно так казати, але я цьому навіть рада. Кажуть, дав бог зайчика, дасть і лужок. Але я з цим докорінно не згодна. Ми вчотирьох ледь-ледь виживали. Якби були ще діти, навіть лячно уявити, що було б.
Так чи інакше, до міста я почала втікати дуже рано. Років у 16 ми вже конфліктували з мамою, що я приходжу пізно і зовсім не приділяю своєї уваги молитвам. А я просто хотіла подивитися, як живуть люди поза нашим селом. Як вони одягаються, поводяться. Телевізора у нас, зрозуміло, не було. І це була для мене своєрідна вистава.
У 19 років я остаточно вирішила піти з дому. Знайшла собі роботу і навіть винайняла кімнату. Ну як, господарі кафешки, куди я влаштувалася, виділили мені бетонну коробку на другому поверсі, в якій можна було жити тільки влітку, бо помешкання не опалювалося. Молодша сестра залишилася з батьками. Вона їх дуже боялася, а тому завжди й слухалася.
Вийшла заміж я у 24 роки. За чоловіка своєї мрії. Він виявився іспанцем, який волею долі вирішив залишитись у нашій країні.
Хуан вивчив мову, створив бізнес у Львові практично з нуля. Тобто всього досяг сам. Я, звичайно, на той час не могла похвалитися якимись багатствами. Але все ж таки я добре розуміла, як це, коли всього досягаєш лише самотужки.
Через 5 років ми вирішили поїхати до Хуана. У нього намічалася дуже гарна угода, але для цього йому треба було постійно бути на батьківщині. Так ми й залишилися в Іспанії, в Каталонії.
А ще за 8 років почалося вторгнення в Україну. До цього часу я вже стала мамою, вивчила іспанську, чудово влаштувалась і продовжую любити чоловіка всією душею. Але в такий тяжкий час мені хотілося побачити сестру і батьків, хоч би одним оком.
Після довгих розмов чоловік відпустив мене. Усього на кілька днів, туди і назад. Я зібрала якісь речі і вирушила в дорогу. Потім без жодних проблем приїхала на орендованій машині до нашого села. Місце я пам’ятала добре, але воно й ніяк не змінилося з тих часів.
У дверях батьківської оселі я зіштовхнулася із сестрою та її чоловіком. Батьки, на жаль, не дожили до нашої зустрічі.
Віра дуже зраділа нашій зустрічі. Вона все обіймала мене, розповідала, що це Бог направив мене додому. І якщо я тільки захочу, я зможу залишатися в її будинку стільки, скільки потрібно. Її чоловік лише обвів мене поглядом і пішов до іншої кімнати, з відки скоро почулося тільки його хропіння.
Зважаючи на те, що в середу, в першу половину дня, чоловік моєї сестри, видаючи всім знайоме амбре важкого сільського напою, йде спати – з роботою він не товаришує.
Ну і сестричка моя, Віра, досі згадує Бога за будь-якого доречного і недоречного випадку. Із нею теж все зрозуміло. Мама та тато вклали їй у голову тільки віру, а от як жити це життя – так і не розповіли.
Я дістала привезені гостинці та продукти. Заповнила холодильник під зав’язку та замовила б ще, але Віра мені заборонила, сказала, що багато всього в домі це теж гріх. Нема чого вдаватися до ненажерливості. Я озирнулася. І в мене виникло таке жахливе відчуття, яке я навіть не можу назвати.
Коли навколо все знайоме та рідне. Коли згадуєш кожен кут, кожен предмет, адже це все родом з дитинства. Це називається ностальгія. Але водночас розумієш, що всього цього не повинно бути, а має бути ремонт, нові речі, якась різноманітність та прогрес.
Як називається це відчуття розпачу? Я не знаю. Але в той момент воно було таким сильним, що з очей у мене полилися сльози.
Я почала вмовляти сестру викинути це хропляче непорозуміння зі свого життя. Якщо треба, вона вільна покинути все це і поїхати до мене з чоловіком. Ми б допомогли їй і змогли знайти і житло, роботу і все інше. Аби вона відмовилася від такого існування, де кожен новий день як попередній. Проходить у праці, злиднях та раболіпстві.
Я продовжувала вмовляти її і наступного дня, і всі наступні дні, які залишилися до мого від’їзду.
Але вона лише посміхалася, казала, що це її доля, і починала молитись. Молитва від пристріту та заздрощів – це Вірина відповідь на все. Я цю молитву добре знаю, росли ж разом. Але, ради бога, невже це нормально, коли твій чоловік – це якір, що тягне тебе на дно? А ти тільки й можеш, що молитися та його доглядати?
Перед від’їздом я віддала Вірі гроші, 10 тисяч євро. Їх мало б вистачити на ремонт сільського житла. Але щось підказувало мені, що витратить вона їх марно. Проте моє бажання з’їздити додому збулося, і мені не шкода цих грошей дя сестри.
Я не стверджую, що сюди більше не приїду. Але знову побачити сестру в такому стані мені не хочеться. Жити заради іншої людини і молитися, якщо не можеш нічого заперечити, це зовсім не діло. Але це її вибір. на який я не можу вплинути. Всім миру!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com