Я дівчина сільська, родом з села на Полтавщині, народилася та виросла у селі. 5 років провчилася у Києві, насолоджуючись енергією молодості та величезною кількістю знайомств.
Однак, після закінчення навчання, з особистих причин я змушена була поїхати до себе додому. Тепер я одружена жінка з чоловіком та шестирічною донечкою Міланкою, яку люблю більше життя.
Зізнаюся, жити у нас трохи нудно. Тим паче, для домогосподині. Весь час хочеться кудись поїхати, піти в кіно, на художню виставку чи просто потусуватись у клубі, як у молодості. Але тепер це лише швидкоплинні мрії. Адже в мене є обов’язки, та й жодних подібних розваг у нас, за всього бажання, не знайдеш.
Тому мені не залишається нічого іншого, як терпіти компанію моєї єдиної подруги Аліни. Ми з нею познайомилися ще в ті часи, коли разом ходили до єдиної в нашому селі школи. Особисто я назвала б її своєю знайомою. Але якщо немає інших варіантів, ми, напевно, можемо вважатися і подругами.
Розповім про неї трохи більше. Аліна має двох дітей, але натомість у неї ніколи не було чоловіка. Вона, як це заведено говорити у вихованих людей, дівчина з характером. Але я б просто назвала її нахабною.
Так склалося, що збираємося ми найчастіше в мене. Чим постійно користується моя гостя, не соромлячись пригощатися їжею з холодильника. Або навіть позичає в мене побутову хімію на невизначений термін.
Аліна може прийти не попередивши, щоб потім весь день навчати мене, як мені треба виховувати свою дитину. Вона серйозно вважає, що якщо вже в неї є двоє дітей, значить і як мати вона вдвічі краща за мене.
При цьому я граю з донечкою у різні розвиваючі ігри, навчаю її логічно думати. На що моя подруга реагує вкрай негативно. Адже Господь уже давно вигадав планшет! Просто дай його дитині і ні про що не думай!
Її критики зазнають і інші аспекти мого життя. Купила нову, класну сукню – так вона мене повнить. Ремонт на кухні – так колір обраний не той, як взагалі можна було до такого догадатися? І так далі і тому подібне.
При моєму чоловіку вона ще старається поводитися більш-менш адекватно і навіть намагається не виступати. Я вже йому не раз про це говорила. Він завжди тільки сміється і жартує, щоб я намотувала це собі на вус.
Але ми обоє знаємо, що навіть якби вона дуже захотіла, у неї нічого б не вийшло. З таким характером жоден чоловік довго біля неї не протримається.
Тож чому я продовжую з нею спілкуватися? Розумієте, інших варіантів немає. Я багато часу вдома, поки чоловік на роботі. Я ще молода і мені не вистачає спілкування, але в цьому віці вже не так легко знайти собі нових друзів. Тим більше, у нашому селі, де всі зайняті своїми справами. Аліна єдина людина, яка має настільки багато вільного часу, що може собі дозволити ще й по гостях ходити.
Можливо, хтось скаже, що я її просто використовую. Знаєте, я навіть певною мірою погоджуся з цим. Якщо так вийде, що наша родина переїде кудись ще, повірте, я зовсім не сумуватиму за своєю теперішньою подругою. Але поки що на це нічого не вказує. Тож, на жаль, доведеться терпіти це спілкування й надалі.
У юності я зовсім не думала про важливість звичайної дружби. Вважала, що навіть на безлюдному острові мені буде комфортно. Але людина – соціальна істота і їй потрібен хтось для спілкування.
Ну ось, щось я розчулилася. Треба не забути сказати чоловіку, щоб узяв вихідний найближчим часом по можливості. Провести один день разом, без жодного поспіху, хіба може щось бити краще? Особливо коли по прогнозу передають похолодання. А то все Аліна та Аліна.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
