fbpx
життєві історії
Я добре пам’ятаю своїх бабусю та дідуся. Вони були працьовитими людьми, тримали вдома всяку птицю та корів, навіть мали двох коней. Вони завжди наголошували мені, як важливо вміти все робити по господарству, а ще важливіше – передати ці знання своїм дітям

Я добре пам’ятаю своїх бабусю та дідуся. Вони були працьовитими людьми, тримали вдома всяку птицю та корів, навіть мали двох коней. Вони завжди наголошували мені, як важливо вміти все робити по господарству.

Для мене, як маленької дитини, їх господарство мало особливий шарм. Я проводив там усі канікули. Ми також жили в селі, але ми зберегли лише частину того, що вони робили. Спостерігати, як мій дідусь піклується про своїх звірів, для мене завжди було досвідом. Коли я виріс, я пішов його слідами. Я вирощував курей, качок і кіз. Я сподівався, що так само, як дідусь і, частково, мій батько передам свій досвід дітям, а потім вже й онукам.

Боженька подарував нам з Галиною лише одну доньку. Ми дуже хотіли велику родину, але вийшло так, як є.

Андріанка росла розумною і доброю дівчинкою. З раннього дитинства я намагався навчити її, як потрібно працювати в селі. Та дочку цікавили інші речі. За своєю природою вона була такою, як моя мама – не близькою до вирощування тварин.

Я визнаю, що це мене іноді турбувало. Однак я не міг примушувати Андріану і наполягати на тому, щоб вона допомогла мені і з часом взяла на себе цю складну роботу. Що я лише не робив, та як дочка, так і її чоловік були більш міськими типами, хоча й жили в своєму будиночку на околиці.

З віком я з’ясував, що якось більше не можу. Робота в селі мені була вже не під силу. Врешті-решт я утримував лише кілька курей і з важким серцем позбувся решти. Це було схоже на кінець світу.

Після цього у мене з Галиною почалось нове, спокійне життя. В цей час Андріана потішила нас новиною, що скоро ми станемо бабусею та дідусем. Ми не могли дочекатися першого онука. Юрчик народився, і ми не могли натішитись щастям. На початку ми їздили до нього в гості, коли він був трохи більшим, дочка залишала його у нас на вихідні, пізніше на всі канікули.

Це було як тоді, коли я ще маленьким хлопчиком ходив до бабусі та дідуся. Юрчик був зачарований природою і всім живим. Він також міг годину сидіти на стільці і спостерігати за моїми курочками. Серце забилося, і в куточку душі я сподівався, що з нього з часом може вирости хороший господар. Єдине, про що мені було шкода, це те, що я, мабуть, не доживу до цього, адже вже був не молодий, а життя Юрчика попереду.

Але доля схилилася до мене. Юрчику було лише сім років, коли він попросив двох курей на день народження. Дочка була категорично проти. В них було для курей місце, але у Андріани було тисячу аргументів, чому ні.

– Хто про них дбати буде? Це ж сморід. Ні в мене ні в чоловіка на це часу немає. Юрчик перестане веселитися через тиждень, коли дізнається, скільки на це піде праці та часу. Словом – ні.

Врешті-решт, переважав єдиний аргумент – це було справді щире бажання її сина та мого онука. Я знав, що він підходив до цього відповідально, незважаючи на молодий вік.

І справді. Юрчик добре доглядав своїх двох курей. Він раніше вставав перед школою, просто щоб дати їм води, їжі, доглядати. Повторював те саме вдень. Інші хлопці вилітали на вулицю, він, лише коли  виконав свої обов’язки. Однак для нього це було не те, що він повинен був робити, а те, що він хотів і чим насолоджувався.

Коли курочки підросли, Андріана також побачила, як добре мати домашні та свіжі яйця. Вона завжди казала мені, для чого витрачати час на розведення, коли в магазині можна купити все, що завгодно.

Поступово з двох курей було десять, і до них додали ще одну птицю. В домі дочки завжди були свіжі яйця та м’ясо.

Юрко про все добре дбав. Я радів, що зміг передати досвід, ще свого дідуся та бабусі. Врешті-решт, розведення птиці зацікавило і мого, вічно зайнятого, зятя. Юрко вигадує, що б вони ще купили, що принесе їм радість та користь. Навіть моя дочка рада тому, що я підтримав Юрчика, коли він виявив до господарства інтерес.

Якби це залежало від неї, вона не дозволила б йому завести дома курей. Знання того, як щось зберегти, виростити і бути незалежним – це те, що онук не забуде ніколи в житті. Я щасливий, що спадщина мого діда продовжує існувати.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – 7dach

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook