Я з чоловіком живу в невеличкому райцентрі на Сумщині. У нас дві дорослих дочки, одна в Києві, інша у Польщі, обидві заміжні.
Мами і батька моїх вже дуже давно немає на цьому світі, як і чоловіка моєї рідної тітки Орисі, яка жила в нашому містечку не дуже далеко від нас. Ось я і допомагала старенькій, бо її сини розлетілися по іншим областям України і навідувалися до матері не часто.
Я за професією медсестра, але вже на пенсії, у нас з чоловіком великий город, обробляємо землю, трохи продаємо картоплю. Чоловік ще працює. Ну а моя робота останні п’ять років – це дім, город, господарство і тітонька Орися, яка після 80-ти стала слабнути з кожним роком.
Доглядаючи тітку Орисю, я не мала жодного корисливого наміру. Купувала за свої гроші їй ліки, бо пенсія у неї маленька, годувала теж з нашого столу. Коли дзвонили її сини, мої двоюрідні брати, я говорила завжди, що нічого не потрібно, що нам всього вистачає. А коли вони приїздили зі своїми синами, невістками і дітками, ми з чоловіком ще й кожного разу насипали їм картоплю мішками, давали м’ясо, сало, яйця і таке інше.
Рік тому тітки Орисі не стало у 90 років. Останні місяці я сама колола її, давала ліки і годувала майже з ложечки. Ходила до старенької по три рази на день або їздила велосипедом у хорошу погоду. Не скажу, що це все було для мене легко, адже сама вже у віці, та й роботи домашньої дуже багато. Але я не жалілася, бо вважала це своїм обов’язком. Моєї мами рано не стало, і тітка Орися у якійсь мірі мені її замінила, стала для мене дуже близькою людиною.
Провели стареньку Орисю в останню путь скромно і тихенько, але з’їхалися всі її діти і онуки. На будинку матері ввечері того ж дня сини Орисі вивісили напис: «Продається», а ключі поки що від хати лишили мені, доки не зявиться покупець.
Але ніколи я не думала, що так поведеться зі мною рідня.
Минулого тижня була річниця по тітці Орисі, і очі в мене не просихають відтоді.
Ми з чоловіком наготували обід на 20 чоловік, накрили в хаті Орисі дуже достойний стіл, все було: м’ясо, риба, салати, борщ, картопля, голубці, котлетки – всього вдосталь, всі, хто прийшов і приїхав, зосталися ситі і задоволені.
А коли вже сусіди розійшлися і лишилася тільки рідня, старший син Орисі Віктор оголосив, що хату вже продано і попросив у мене ключі, щоб віддати новому хазяїну. Звичайно, я віддала. Нагадала, що хотіла забрати сервант з хати тітки, і говорила про це раніше і вони погодилися, але всі зробили вигляд, що не почули мене, а Віктор сказав, що вже не вони тут хазяї.
Всім, хто розходився, давали вузлики з цукерками і печивом, ми ж з чоловіком пішли з пустими руками, ніхто нам не запропонував солодощі і взагалі нічого.
Та навіть не це найприкріше. Справа в тому, що моя старша дочка Галина, яка в Києві, вирішила купити синові, який збирається одружитися, квартиру. Якась частина грошей у них є, але не велика. А тут якраз підвернувся дуже хороший варіант, жаль було втрачати таку пропозицію. Тому Галина почали дзвонити по всій рідні, щоб позичити у когось гроші. А оскільки Галина теж тоді була тоді на роковинах і чула, що хату Орисі продали, то вона подзвонила позавчора і Віктору, попросила позику.
Але грошей від продажу хати вони донці не позичили, не кажучи вже про мене й чоловіка, щоб якось нам віддячити, адже майже 10 останніх років робили те, що мали робити Віктор чи його брат – доглядали їхню маму.
Світла пам’ять тітоньці Орисі. Я її дуже любила. І не шкодую, що додивилася стареньку. Але просто дуже прикро від такої ось «подяки» здавалося б рідних людей…
Спеціально для видання ibilingua.com
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
