fbpx
життєві історії
Я доглядала тітку Орисю без жодного корисливого наміру. Рік тому її не стало у 90 років. Ніколи не думала, що так поведеться зі мною рідня. Навіть грошей донці не позичили від продажу хати, не кажучи вже про мене, хоча мені самій 70. Минулого тижня була річниця по тітці Орисі, і очі в мене не просихають відтоді

Я з чоловіком живу в невеличкому райцентрі на Сумщині. У нас дві дорослих дочки, одна в Києві, інша у Польщі, обидві заміжні.

Мами і батька моїх вже дуже давно немає на цьому світі, як і чоловіка моєї рідної тітки Орисі, яка жила в нашому містечку не дуже далеко від нас. Ось я і допомагала старенькій, бо її сини розлетілися по іншим областям України і навідувалися до матері не часто.

Я за професією медсестра, але вже на пенсії, у нас з чоловіком великий город, обробляємо землю, трохи продаємо картоплю. Чоловік ще працює. Ну а моя робота останні п’ять років – це дім, город, господарство і тітонька Орися, яка після 80-ти стала слабнути з кожним роком.

Доглядаючи тітку Орисю, я не мала жодного корисливого наміру. Купувала за свої гроші їй ліки, бо пенсія у неї маленька, годувала теж з нашого столу. Коли дзвонили її сини, мої двоюрідні брати, я говорила завжди, що нічого не потрібно, що нам всього вистачає. А коли вони приїздили зі своїми синами, невістками і дітками, ми з чоловіком ще й кожного разу насипали їм картоплю мішками, давали м’ясо, сало, яйця і таке інше.

Рік тому тітки Орисі не стало у 90 років. Останні місяці я сама колола її, давала ліки і годувала майже з ложечки. Ходила до старенької по три рази на день або їздила велосипедом у хорошу погоду. Не скажу, що це все було для мене легко, адже сама вже у віці, та й роботи домашньої дуже багато. Але я не жалілася, бо вважала це своїм обов’язком. Моєї мами рано не стало, і тітка Орися у якійсь мірі мені її замінила, стала для мене дуже близькою людиною.

Провели стареньку Орисю в останню путь скромно і тихенько, але з’їхалися всі її діти і онуки. На будинку матері ввечері того ж дня сини Орисі вивісили напис: «Продається», а ключі поки що від хати лишили мені, доки не зявиться покупець.

Але ніколи я не думала, що так поведеться зі мною рідня.

Минулого тижня була річниця по тітці Орисі, і очі в мене не просихають відтоді.

Ми з чоловіком наготували обід на 20 чоловік, накрили в хаті Орисі дуже достойний стіл, все було: м’ясо, риба, салати, борщ, картопля, голубці, котлетки – всього вдосталь, всі, хто прийшов і приїхав, зосталися ситі і задоволені.

А коли вже сусіди розійшлися і лишилася тільки рідня, старший син Орисі Віктор оголосив, що хату вже продано і попросив у мене ключі, щоб віддати новому хазяїну. Звичайно, я віддала. Нагадала, що хотіла забрати сервант з хати тітки, і говорила про це раніше і вони погодилися, але всі зробили вигляд, що не почули мене, а Віктор сказав, що вже не вони тут хазяї.

Всім, хто розходився, давали вузлики з цукерками і печивом, ми ж з чоловіком пішли з пустими руками, ніхто нам не запропонував солодощі і взагалі нічого.

Та навіть не це найприкріше. Справа в тому, що моя старша дочка Галина, яка в Києві, вирішила купити синові, який збирається одружитися, квартиру. Якась частина грошей у них є, але не велика. А тут якраз підвернувся дуже хороший варіант, жаль було втрачати таку пропозицію. Тому Галина почали дзвонити по всій рідні, щоб позичити у когось гроші. А оскільки Галина теж тоді була тоді на роковинах і чула, що хату Орисі продали, то вона подзвонила позавчора і Віктору, попросила позику.

Але грошей від продажу хати вони донці не позичили, не кажучи вже про мене й чоловіка, щоб якось нам віддячити, адже майже 10 останніх років робили те, що мали робити Віктор чи його брат – доглядали їхню маму.

Світла пам’ять тітоньці Орисі. Я її дуже любила. І не шкодую, що додивилася стареньку. Але просто дуже прикро від такої ось «подяки» здавалося б рідних людей…

Спеціально для видання ibilingua.com

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page