Я доглядаю за літніми людьми у Вінниці, така в мене робота і вона мені навіть до душі. Ну і заробляю я добре, якщо винаймають мене, на приклад, заможні діти для своїх стареньких бабусь-дідусів чи батьків. За якісні послуги і оплата гідна, я дочці вже квартиру купила. Але праця в мене не легка, гроші з неба не сиплються.
Якось мене запросили доглядати одну дуже літню жінку. Ніні Михайлівні було під 90 років, і вона здебільшого вже лежала. Сама ходила до ванної кімнати, але на це йшла вся її енергія за день. В основному вона лежала із заплющеними очима, але завжди була у свідомості, не спала.
Я, щоб моїй підопічній було не так нудно, ставила грати музику фоном або просто розповідала їй якісь історії з життя, читала оповідання чи вірші.
Було помітно, коли їй подобався мій вибір композиції чи мої вигадки, а коли не дуже. Бабуся могла посміхатися чи, навпаки, підтискати губи. Я навчилася звертати на це увагу, тож, можна сказати, ми навіть спілкувалися. Не дуже різноманітне спілкування, звичайно, але краще, ніж нічого.
А найняли мене її діти: круглий, низькорослий чоловік на ім’я Микита і худорлява і теж низенька Катерина. Вони, хоч і були зі мною ввічливими, постійно сперечалися між собою, аж до криків. Причиною їхньої суперечки була квартира Ніни Михайлівни. Її вони поділити не могли. Йдеться про трикімнатну квартиру бабусі, ту, в якій вона жила і в якій я її доглядала.
Було якось дивно спостерігати, як двоє дорослих людей розлючено сперечаються між собою. У кожного з них були свої аргументи: сім’я, борги, надії та перспективи. Але я помітила, що, по суті, жодного співчуття вони одне до одного не відчувають.
Взагалі я не звертала уваги на їхні претензії одне до одного. Адже це не моя справа, зрештою. Та й було видно, що насправді вони не бідують: гарний одяг, доглянуті обличчя. Та й платили за мою допомогу вони також на рівні. В роботі я давно дотримуюсь правила не лізти туди, куди не просять. У цьому випадку я вчинила так само.
Однак мені неприємно було бачити, як через крики за стіною губи Ніни Михайлівни ставали тонкими, як ниточки. Що вдієш, діти – вони на все життя діти. Скільки б їм не було років, ставишся до них як до маленьких. Я й сама така, для мене мої дочка й син, яким 25 і 23 роки – досі маленькі.
Одного разу я доглядала бабусю у вечірній час, і мене насторожив якийсь дивний звук. Справа в тому, що я плюс-мінус вивчила, коли старенька засинала, і тоді я просто читала якусь із принесених із собою книг. Бабуся могла прокинутися рано-вранці, і їй треба було допомогти. То чому б не провести цей час із користю? Я дуже люблю читати.
Але того разу Ніна Михайлівна прокинулася набагато раніше, і навіть знайшла сили покликати мене. Вона насилу показала пальцем на верхню частину шафи і відкинулася назад, явно знесилена. Я, мимоволі піддавшись її вказівкам, залізла на шафу і дістала їй усе, що знайшла.
Це були старі речі, які не несли в собі ніякої матеріальної цінності, окрім хіба спогадів. Там була якась бутоньєрка, фотографії молодої господині квартири, брошки, шпильки та книга про композиторів минулого.
Ніна Михайлівна дивилася на свої давно забуті скарби, усміхалася, а її щоками текли сльози. Вона навіть не дивилася на мене, видно було, що вона думками перемістилася кудись у минуле. Я сиділа поруч і своїм плечем допомагала старенькій тримати рівновагу і розглядати артефакти її життя.
Рано-вранці її не стало, а на згадку мені дісталася та сама фотографія молодої жінки, яка пішла зовсім старенькою на моїх руках, тихо, мирно та спокійно.
Коли її діти довідалися про цю новину, в них самих сталася якась дивна зміна. З двох крикливих, егоїстичних осіб вони миттю перетворилися на дорослих, серйозних людей. Микита запитав мене, чи не було його мамі боляче. Я відповіла, як є: вона пішла з миром.
За хвилину двоє дорослих людей, брат і сестра, вже обіймалися зі сльозами на очах. Вони тихо плакали, разом стираючи всі минулі суперечки та непорозуміння. Я хотіла б запитати чи якось дізнатися, як вони поділять або що взагалі робитимуть із квартирою. Але, дотримуючись свого власного правила, вирішила просто промовчати.
Я і зараз доглядаю літніх людей. Ця робота мені подобається, бо я можу багато дізнатися про людей, якраз у той час коли вони відкриті найбільше. І тим самим я краще пізнаю себе. А ще у мене в серванті, на дуже видному місці, досі стоїть стара фотографія у рамці. На ній зображена молода жінка, сповнена надій та енергії.
Чимось зачаровує мене це фото Ніни Михайлівни. Жінка, яка прожила ціле непросте й довге життя і пішла наймирнішим шляхом. Я, мабуть, тепер її ніколи не забуду. Дякую, Вам, Ніно Михайлівно, що зустрілися в в моєму житті! Всім нам – миру й добра, мудрості й взаєморозуміння.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.