fbpx
життєві історії
Я домоглась того, що Борис відправив свого старого та немічного батька до пансіонату. Все це сталося напередодні Великодня. Я вимила квартиру, прогнавши з неї старечий запах, через який не могла навіть запросити друзів в гості. Та вже наступного дня чоловіку зателефонували з сумною звісткою. Не знаю, чи пробачу я собі коли-небудь цей вчинок

Я домоглась того, що Борис відправив свого старого та немічного батька до пансіонату. Все це сталося напередодні Великодня. Я вимила квартиру, прогнавши з неї старечий запах, через який не могла навіть запросити друзів в гості. Та вже наступного дня чоловіку зателефонували з сумною звісткою. Не знаю, чи пробачу я собі коли-небудь цей вчинок

Я здалася перед самим Великоднем. Ну накрило мене з головою. Ця ситуація з батьком чоловіка, який вже деякий час жив з нами, зводила мене з розуму. Молодь мене зрозуміє, я надіюсь.

Дуже важко жити з батьками, ще й не з твоїми рідними, а чоловіка.

Перше, що мене насторожило, це запах, який старечий запах в будинку. І що я тільки не робила, та чим не мила, нічого не допомагало. Мені соромно було навіть друзів в гості запросити.

Єдине, що мене виручало, так це робот пилосос, який до мого приходу з роботи робив свою роботу, і приховував всі “сліди” діда по дому. Я маю на увазі крихти хліба і  тому подібне.

Скільки разів я намагалася поговорити про це з Борисом, але він навіть слухати не хотів про якісь інші варіанти.

Цього дня я була доведена до ручки. Прийшла додому з роботи, а на кухні ніби навала була.

– Борисе, не можу я цього більше терпіти! Подивися, на що перетворився наша квартира. Зроби щось, відправ свого батька назад в село. А якщо ти не зробиш цього… Я від тебе піду! – я тоді навіть сльозу пролила. Хоч би як я кохала свого чоловіка, я не могла уживатися ще й з його літнім батьком.

Борис пішов у кімнату та побачив немічного батька з тростинкою в руках. Він тихо сидів у кріслі і винувато посміхався, опустивши голову. Борис зрозумів, що тато все чув.

Мій чоловік часто поринав у своє дитинство та ділився зі мною цими радісними моментами з найріднішими людьми

“Тату, а коли я виросту, то полечу в космос?” — питав маленький Борис. “Звичайно, полетиш, але якщо захочеш цього. Для цього треба бути сильним і багато вчитися”, – відповідав йому батько.

Згодом була їхня перша рибалка. Борис не спав усю ніч, передчуваючи, як проводитиме з батьком цілий день. Тоді він не впіймав жодної риби, проте тато приніс додому ціле відро карасиків.

Перший раз в перший клас. Борис переступає з ноги на ногу, тримаючи в руках великий букет. Він має подарувати його своїй першій вчительці. Але довкола стільки людей, що Борис не бачить нічого навколо себе. Тато взяв сина за руку, і Борис відчув, як світ знову знайшов для нього опору. А коли він уже закінчував школу, то від хвилювання не було сліду. Зустріч світанку, дівчата, веселощі.

Тоді тато сказав йому: “Синок, у всіх є свої слабкості. Справжній чоловік не повинен їм піддаватися. Зі своїми “чортиками” треба боротися”, — Борис запам’ятав ці слова назавжди і час від часу мені їх нагадував.

А потім він вступив до університету, пішов на роботу, одружився на мені. Був щасливий і зовсім забув про стареньких батьків. Кілька років тому на той світ пішла його мила та добра мама. Тоді літній батько залишився зовсім один в селі, і Борис не міг залишити його. Після того як не стало мами, тато раптом згорбився, став наче менше, а зморшки повністю вкрили його обличчя.

Того дня старенький тато сидів перед ним і чекав, доки Борис вирішить його долю. Я думаю, що батько розумів, що він завдає сім’ї сина лише клопіт. Борис хотів поговорити з татом, але той лише дивився на нього порожніми очима.

Наступного дня Борис оформив усі документи, купив батькові необхідні речі та відвіз його до пансіонату. Борис вибрав гарний заклад, де, як він думав, батько спокійно доживатиме свій вік.

Коли Борис йшов, тато глянув на нього так, ніби не було всіх цих років. Наче він знову молодий і зараз вони разом йдуть на рибалку. Він не звинувачував, що син його прогнав, він розумів, що заважає нашому життю . “Вже їдеш? Так швидко. Ну, давай прощатися”, – батько обійняв Бориса, і по його обличчю покотилися сльози.

А за два дні Борису зателефонували з цього пансіонату. І сумним голосом повідомили, що його батько відійшов на небеса. Борис сів на ліжко, закривши обличчя руками. Все що він повторював раз у раз, було: “Пробач мені, тату, за все пробач.

І лише в той день я зрозуміла, що це не Борис у всьому винен, а я. На душі стало так кепсько, що словами вам передати не можу.

Я була сліпа, і не розуміла, що кою.

Я щиро надіюсь, що десь там, далеко на небесах, батько Бориса пробачить мені мій вчинок…

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page