Я досі люблю свою маму, всупереч усьому. Ми не розмовляли із мамою близько 12 років. Чому? Просто вона виявилася такою людиною, яка не може піти проти свого виховання та поглядів на життя. Навіть заради рідної доньки.
Розповім тут свою сумну історію, можливо, хтось пережив щось схоже. Бо насправді дуже важко на душі.
Я росла єдиною дитиною у сім’ї. Проте мені це нічим не допомогло. У невеликому селі взагалі життя не мед, але ще важче воно, як на мене, коли ти народилася у надто побожних батьків.
Мені не дозволяли буквально нічого. Тільки молитися, працювати в полі та інколи в’язати. Цьому мене дуже рано навчила мати, і ми іноді продавали в’язані речі на ринку в місті.
Як я вже сказала, особливого вибору в житті у мене ніколи не було. Сім’я наша була суто патріархальною, тобто батько був господарем і сам вирішував усі питання. Аж до того, що ми будемо їсти цілий тиждень і скільки молитися.
Не подумайте. Це була якась сімейна секта. Просто так було заведено. Та й коли тата не було вдома, всім, тобто мною, командувала мати. В основному це були завдання по господарству і не більше.
Незважаючи на таку жорстку політику сім’ї, я ходила до нашої місцевої школи. Та й інакше було неможливо.
До освіти у нашому регіоні ставилися суворо. Дитина не могла не відвідувати уроки, за це з батьків запитували. У мене були дві подруги, від яких я й отримувала інформацію про сучасний навколишній світ: дівчачі історії і все таке. Соціалізація – це дуже важливо, я вже знаю, повірте.
Після школи я залишилася вдома з батьками. Ні про який виш або хоча б училище мова, зрозуміло, не йшла, моєю справою життя була допомога батькам. З кожним роком завдання, які мені доводилося виконувати, ставали складнішими.
Батько, звичайно, не змушував мене виконувати важку чоловічу роботу, але води я перетягала свого часу – жах. Хоча, може, від цього здоров’я покращалося.
І все б так і тривало, котилося накатаною, якби в 19 років я не познайомилася з Ярославом. Закохалася, неймовірно, по вуха. Я просто зрозуміла, що це моя людина і без нього далі просто не зможу.
Були лише дві проблеми: по-перше, Ярослав був одружений. А по-друге, йому на той момент було 36 років, хоча я ніколи так не сказала б. Виглядав він набагато молодше.
Коли він прийшов до нас додому, мама з татом його не прийняли. Він говорив, намагався всіляко пояснити і донести їм, що любить мене і його шлюб вже давно для нього нічого не означає, бо справа йшла до розлучення.
Але мої батьки були невблаганні. Простий ультиматум: або я кидаю Ярослава, або йду з ним. Без посагу, без благословення і без надії на те, що їхнє рішення колись зміниться.
Як ви вже зрозуміли, я пішла. Подумала кілька днів і просто не повернулась із прогулянки.
Я зовсім не жалкую про скоєне, про свій вчинок. Тепер я доросла жінка, за 30. У мене є чоловік, двоє дітей, квартира у місті. Я люблю свою сім’ю, а вона любить мене. Залишся я з батьками, зараз була б однією з тих сірих тіней, які днями живуть у церквах, а від молитов у них гудуть голови. Таке життя не для мене.
Недавно я випадково зустріла у магазині свою сільську подругу Уляну. Вона мені розповіла сумну новину – мій батько віддав Богові душу. Я поплакала, і в той вечір мене не полишала єдина думка – як там мама?
Тоді я вирішила навідатися до мами. Думала, що хоча б після відходу батька вона мені вибачить. Але ні, я помилилася. Мати навіть на поріг не пустила мене. Я стукала, дзвонила у двері, стояла довго на ґанку. Двері мовчали зачинені, лиш фіранка смикнулася на кухонному вікні. “Мамочко, відкрий!” – просила в думках.
Дива не сталося. Їй досі соромно за те,що я зробила. Не знаю, як помиритись з мамою.
Знаєте, як кажуть? Праця і відсутність шкідливих звичок роблять людину молодшою, красивішою. Робота на свіжому повітрі, проста їжа, прокидатися рано вранці і лягати спати до десятої вечора – і буде у вас здоров’я.
Так ось, це міф, брехня. Моя мама ненабагато старша за Ярослава, мого чоловіка. Але на вигляд вона йому, а не мені в матері годиться. І я не кажу про одяг чи відсутню косметику.
Мозолисті руки, кола під очима, зуби – все дуже не здорове. Сільське життя висмоктало з неї всі соки.
Від моєї мами залишилася лише зла на увесь світ і на мене зокрема оболонка. Повторюся, я все ще люблю маму і хочу для неї лише найкращого. Але очевидно, що це не взаємно.
«Немає у мене дочки», – її останні, сказані мені, слова. І, на жаль, я для неї полинула на небо, коли мені було лише 19 років. Такі в неї принципи, і вдіяти з цим нічого не зможу.
Я тоді простояла на ґанку, а потім вийшла з двору за паркан. Почекала. поки мама вийде на вулицю. Подивилася на неї з-за дерева. Попрощалася подумки. І пішла, не обертаючись, у своє власне життя.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
