fbpx

Я довго вислуховувала від мами, яка я недолуга господиня, як кепсько зустріла й прийняла її сестру, мою тітку Олександру. Я мала стелитися, догоджати, скакати на задніх лапках і все подавати готовеньке на блюдці. Так ось, це саме вона вмовила мою маму на те, щоб вона поїхала на заробітки в іншу країну, в Португалію. я приготувала смажену картоплю з м’ясом, салат “Шубу”, овочі, поставила на стіл багато солодкого

Я довго вислуховувала від мами, яка я недолуга господиня, як кепсько зустріла й прийняла її сестру, мою тітку Олександру. Я мала стелитися, догоджати, скакати на задніх лапках і все подавати готовеньке на блюдці.

Але давайте спочатку. Мені було 15 років, коли ми з мамою переїхали жити в невелике містечко, подалі від нашого рідного села. Я люблю місце, де народилася. Але не жити там в останні роки стало зовсім неможливо. Моя школа, єдина в районі, працювала не так, як це було задумано спочатку: вчителі не роблять свою роботу, зручності знаходиться на вулиці.

А керівництву на це було байдуже. Та й саме село потихеньку ніби розчинялося. Роботи немає, інфраструктури ніякої, люди на оковитій сидять від безвиході.

Зібравши останні гроші та якісь речі, ми переїхали і одразу орендували невелику квартирку у спальному районі нашого районного центру. Для мене це було випробування: стільки всього нового, цікавого. І хоча з того часу минуло вже більше 8 років, я досі пам’ятаю той трепет в душі, коли вперше побачила міський потік автомобілів, багатоповерхівки, освітлені вікна магазинів.

Це було незабутньо! З іншого боку, звісно, мінуси теж були. Насамперед – проблеми переважно фінансового характеру.

Мама швидко знайшла якусь роботу, але навіть я відчувала, що грошей нам саме так не вистачало. Звичайно, я намагалася допомагати, як могла: вся домашня робота тепер лежала на моїх плечах. Єдине, що я не робила, то це не готувала. Бо продукти тепер коштували грошей, а спалити черговий обід чи вечерю я могла дуже легко.

Зате прибирання, прання, посуд та всіляке інше – все це було за мною. Але після життя в селі така робота здавалася мені звичайним відпочинком.

Тітка Леся, тобто Олександра, мамина сестра, залишилася в селі. Вона завжди була з тих жінок, які можуть сказати тобі в обличчя що завгодно і прямо. Ніяких недомовок, обману чи ще чогось. Абсолютно нехитра і щира людина.

Своєї сім’ї тітка ніколи не мала, але завжди любила розмовляти з сусідами і дізнаватися про всі новини. Був би в неї телевізор чи Інтернет, вона б із дому не виходила, повірте мені. Так ось, це саме вона вмовила мою маму на те, щоб вона поїхала на заробітки в іншу країну, в Португалію.

Від безгрошів’я мама ходила сама не своя. Повторюся, містечко наше не надто велике, хоч порівняно з селом це небо і земля. І все одно знайти тут роботу досить складно, а роботу з гарною оплатою – так уже й поготів. Особливо без знайомств чи блату. Так що рік за роком ситуація погіршувалася, і я це чудово бачила.

Мама часто казала, що коли мені стане 18 років, вона поїде на заробітки. Але не дотерпіла вона лише рік і після серйозної розмови між нами купила квитки і полетіла в невідомість. На той момент я вже була дорослішою за багатьох своїх однолітків, так що для мене її від’їзд не був критичним. Я могла сама про себе подбати. Але яка дочка не нудьгує за мамою?

Потім уже полегшало. Мама швидко знайшла роботу, у нас була можливість із нею розмовляти по відеозв’язку. До того ж вона висилала гроші на картку, тож я вперше відчула себе людиною з певними можливостями. Це зараз я доросла дівчина, з роботою та розумінням правил цього світу. А тоді я боролася з бажанням замість продуктів накупити собі солодощів у супермаркеті.

Мама все ще працює в Португалії, а я живу у цій же квартирі, оскільки місця мені вистачає і влаштовує ціна за квартплату. З сусідами ми дуже дружні, я знаю всіх бабусь та дідусів свого двору. Я думала, вже ніщо і ніхто не нагадає мені про моє сільське минуле. Але, звичайно ж, я не вгадала.

Одного ранку, годині о сьомій, до мене зателефонувала тітка. І у властивій їй манері, не привітавшись, хоч ми й не бачилися багато років, спитала: “Мама тобі розповідала, що скоро приїду? Це Леся, алло!”

Як потім виявилося, мама і тітка домовилися до того, що моя тітка приїде до мене в гості. На день – не більше. Ну а що такого, рідня ж. Не годиться забувати своє коріння. «Тож, люба, готуйся. Буду за 2 дні». Знала б я, чого це мені буде коштувати.

Як ми й домовлялися, я зустріла тітку на вокзалі з самого ранку. Привезла додому, накрила стіл. Із цього моменту і почалися проблеми. Сама я люблю молочні продукти, вівсянку та все низькокалорійне. Але знаючи, що в селі це зовсім не їжа, я приготувала смажену картоплю з м’ясом, овочі, поставила на стіл багато солодкого.

І, як виявилося, зовсім промахнулася: «Та що ти мені це тут наставила?! А де суші ці ваші, риба морська? Не могла тітку порадувати, чи що? Я картоплю вдома щодня їм!»

Довелося швидко щось вигадувати, та на обід я пообіцяла собі не забути купити роли.

Потім, перед тим як піти на роботу, я вручила тітці Лесі пульт, показала, як перемикати канали на телевізорі, і сказала, що повернуся через кілька годин. Я наперед домовилася з начальством на неповний день.

Коли повернулася додому, я навіть якось не здивувалася тому, що тітка дивилася той самий канал, що і з самого ранку. Навіть реклама для неї була чимось чарівним, і вона просто не хотіла її перемикати. Ну, що, кажу, пройдемо до столу?

Кривлячись і жмурячись, тітка Леся намагалася впоратися з ролами «Філадельфія». Я навіть хотіла зняти відео на телефон, але потім подумала, що це буде аж надто не поважно. Гострий васабі вона називала надто недрукованими словами, а «рис з рибою» був для цієї жінки аж надто невдалим поєднанням. Хоча сир начебто сподобався.

Словом, обідали ми знову розігрітою картоплею. Гуляти містом тітка не захотіла, та й я нікуди не збиралася йти в дощ. Так що наступні кілька годин ми дивилися фільми, і ще тітка нагадувала мені про моє дитинство і про те, як я виносила після худоби з хліва. Приємні, дорогі душі спогади.

Далі тітка Леся почала дивувати. Замкнулась у ванній кімнаті і використовувала кожен тюбик з моїх кремів та шампунів. Не вилазила звідти години дві, а потім вимагала принести їй бігуді.

Далі послала мене в магазин за «чимось міцним» і посварила за те, що я принесла звичайне червоне. Після напою вона почала співати і доїла картоплю, що залишилася з вечері. Не досягнувши бажаного результату, полізла в холодильник і дістала звідти мій сир.

Бутерброди з сиром її влаштували, але не сказати, щоб вона була від них у захваті. Далі були танці, на яких у мене урвався терпець, і я попросила свою родичку припинити всі свої активності та лягати спати. Через 15 хвилин тітка Леся хропла, як втомлений вантажник. День, слава богу, минув.

Ранок для мене почався о 5-й ранку, сподіваюся, самі розумієте, чому. Але це навіть було на краще: я спромоглася раніше викликати таксі на вокзал, раніше провести тітку на автобус. Тож мене все влаштовувало. Гірчинка з’явилася потім, коли ми розмовляли з мамою.

За словами тітки Олександри, її племінниця спочатку поставила їй на стіл недоїдки, потім купила тухлі суші, які неможливо їсти. А закінчила тим, що насварила її, дорослу жінку, за те, що вона довго приймала ванну. Певне, пожаліла грошей на воду. Одним словом, місто мене дуже змінило, і не в кращу сторону.

Я, звісно, пояснила мамі деякі моменти. Десь вона мені повірила, десь була на боці сестри. Але це вже дрібниці. Головне, що я свою справу зробила, зустріла родичку та провела. Тепер у неї емоцій має вистачити надовго.

Я люблю цю жінку, по-своєму, звичайно, але все ж таки. Але навіть не намагатимуся її змінити. Хто знає, може, хтось із моїх міських знайомих терпить мене так само? А раптом і я така в чомусь досі? Говорю на суржику, на приклад. Треба бути добрішими і терпимішими до всіх, одне до одного, особливо в такий час, як зараз. Нехай це тепер буде моє правило.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page