– Мамо, ти навіть не уявляєш, як ми тут без тебе! Але якось викручуємось, – голос Марічки у слухавці звучав натягнуто.
– Що значить “якось”? – я вже знала, чим завершиться розмова, але знову не змогла стриматися. – Я ж відправила гроші минулого тижня!
– Ой, та ті гроші одразу на борги пішли, ще й не вистачило, – тихо зітхнула дочка. – Тато вже обіцяв підкинути, але ти ж розумієш…
Я поклала телефон, відчуваючи, як червоніють мої щоки. “Тато підкине?” А хто підкине мені? Я тут, у чужій країні, вже десятий рік. Сплю в одній кімнатці з двома іншими жінками, працюю з ранку до ночі, аби вони там, вдома, могли дозволити собі “якось викручуватись”. Але де ж та вдячність?
Коли я їхала на заробітки, думала лише про дітей. Ми з чоловіком, Петром, ще тоді вирішили: трохи потерпимо, але зате доньки отримають краще життя. Я знайшла роботу доглядальниці за літньою пані в Італії. Робота була важка, але добре оплачувана. Щоранку починала з прибирання, потім готувала, водила синьйору на прогулянки. І так – день у день.
Кожну копійку, яку вдалося зекономити, я відправляла додому. Спочатку це приносило задоволення. Пам’ятаю, як Марічка захоплено розповідала, що таких курточок ніхто не має, Петро встановив нові вікна у вітальні. “Це все завдяки тобі!” – казав він. І я почувалася героїнею.
Але з часом це героїзм перестав бути радісним.
Роки минали, а я поверталася додому все рідше. Спочатку через роботу, а потім… Чомусь кожна зустріч закінчувалася “бурею”. “Чому ти не привезла більше грошей?” – запитував Петро. “А коли новий телефон? У всіх подруг вже є!” – дорікала старша донька, Марічка.
Я бачила, як вони звикли до моєї допомоги, але навіть не намагалися мені допомогти чи хоча б запитати, як я. Мені стало неприємно від їхніх очікувань. Одного разу, коли старша донька в черговий раз попросила нову сукню, я не витримала:
– А ти не пробувала підробляти? Тобі вже давно не 18, Марічко!
– Я? Ти серйозно, мамо? Це ж твій обов’язок – забезпечити нас, – відповіла вона, навіть не замислюючись.
Ці слова переслідують мене досі.
Найгірше сталося, коли я дізналася про весілля молодшої доньки. Я довго збирала гроші, щоб допомогти організувати їй справжнє свято. Тижнями після роботи вишивала рушник, мріючи подарувати його їй на пам’ять. І що ж? Коли Марічка розповіла, що Оля вже вийшла заміж, я навіть не знала, як реагувати.
– Чому мені ніхто нічого не сказав? – запитала я.
– Мамо, ти далеко. Ми не хотіли тебе турбувати. Весілля було скромне, лише найближчі, – пояснила Оля.
– Найближчі? А я хто?
Мої слова розчинилися у тиші.
З Петром стало ще складніше. Я знала, що він давно перестав бути чоловіком, якого я кохала. Ми були радше співмешканцями, ніж партнерами. Але коли я дізналася про його походеньки наліво, це стало справжнім подивом.
– Лесю, я теж людина, – казав він, дивлячись прямо мені в очі. – Ти поїхала, залишила мене тут одного. Я ж не можу все життя тебе чекати.
– А я? Я десять років жила, як робот, тільки заради вас! – вигукнула я.
– Це був твій вибір.
Твій вибір. Ці слова лунали в моїй голові, мов відлуння.
Тепер я сиджу в тісній кімнатці, дивлюся на фотографії дітей, які стали мені майже чужими. Що я зробила не так? Чому моя допомога не була оцінена?
Може, я забагато від них очікувала? Або, навпаки, занадто балувала їх своєю допомогою? Чи проблема у тому, що я не була поруч у найважливіші моменти їхнього життя?
Друзі, напишіть, що ви думаєте. Чи справді можна досягти щастя, жертвуючи собою? Чи є межа між любов’ю та таким життям? Я хочу зрозуміти, чи був у моєму виборі сенс.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
