Я довгий час позичала брату гроші, а його дружина їх протринькувала. Коли я нарешті відмовила, Матвій притих і не розмовляв зі мною весь рік.
Від самого дитинства Матвій був для мене справжнім скарбом. Мама не втомлювалася нагадувати, що як старша сестра, я маю його оберігати, і я сприйняла ці слова як заповіт.
Він був молодший за мене на п’ять років, тендітний, трохи сором’язливий, завжди ховався за моєю спиною, коли хтось намагався його скривдити. Мабуть, саме через це в дорослому житті я все ще бачила в ньому того малюка, якого потрібно захищати будь-що.
Коли мені виповнилося двадцять два, і я почала працювати в невеликій фірмі, Матвій тільки-но закінчував школу. Я пам’ятаю, як гордо він прибіг до мене з атестатом і заявив, що склав іспити на відмінно. Він завжди був таким: старанним, чесним, працьовитим… але й довірливим, як ніхто. На жаль, ця риса так і не зникла з роками.
Коли Матвій познайомився з Оленою, я одразу відчула, що щось не так. Жіноча інтуїція, чи просто уважне спостереження – з перших же днів я помітила, як вона вміло обкручувала його навколо пальця. Він брав додаткові зміни на роботі, економив на всьому, а вона розкидала гроші, ніби вони росли на деревах. Шуби, прикраси, поїздки в салон краси. Коли він приходив до мене з проханням позичити на комуналку, я точно знала, хто насправді ці кошти розтринькав.
Я любила його. Це була та складна любов, де серце і розум постійно сперечаються. Серце шепотіло: допоможи, бо інакше він пропаде. Розум попереджав: якщо ти й надалі даватимеш, він ніколи не перестане піддаватися її примхам. Кожна нова “позика” лягала на мене все важчим тягарем – не стільки матеріальним, скільки душевним. Скільки разів можна рятувати того, хто сам не прагне змінитися?
Ми з Матвієм росли в родині, де гроші завжди були на вагу золота. Батьки працювали від зорі до зорі, щоб ми з братом мали хоч якусь стабільність. Я рано навчилася цінувати кожну копійку, бо бачила, як мама ледь зводить кінці з кінцями. Матвій, навпаки, здавався безтурботним – але то була лише ілюзія. Він просто вірив людям, особливо тій, кого кохав. Олена з’явилася в його житті як вихор: красива, впевнена, з мріями про “краще завтра”. Спочатку я намагалася не втручатися. “Вони молоді, – думала я, – самі розберуться”. Але коли перша прохання про гроші прозвучало, все змінилося.
То було три роки тому. Ми сиділи на кухні в моїй маленькій орендованій квартирі, пили чай з маминими пиріжками. Матвій виглядав втомленим, очі червоні від недосипу. “Наталю, – сказав він тихо, – нам не вистачає на останній платіж за квартиру. Олена… ну, ти знаєш, у неї зараз складний період”. Я знала. Вона щойно купила нову сукню на весілля подруги, а про рахунки забула. Я позичала. Десять тисяч гривень – дрібниця для мене, яка щойно отримала підвищення. “Повернеш, коли зможеш”, – сказала я, обіймаючи його. Він кивнув, обіцявши, що то востаннє.
Але то не було востаннє. За пів року знов той самий дзвінок. Цього разу десятка – на ремонт машини, яку Олена подряпала, паркуючись у центрі. Я віддала, хоч у мене самої назбиралася сума на відпустку. “Вона обіцяє, що знайде кращу роботу”, – запевняв Матвій, і я вірила. Бо як не вірити братові, чиї очі сяють надією? Я почала відкладати більше, скорочувати витрати на себе – менше кав у дорозі, простіші обіди. Все заради нього.
Час минав, і прохання ставали частішими. Олена народила донечку, маленьку Соломію, і на мить здалося, що все налагодиться. Я тіткою стала з радістю, купувала перші іграшки, в’язала светрики. Але радість затьмарилася, коли Матвій подзвонив посеред ночі: “Наталю, терміново дві тисячі. Олена хоче поїхати до мами, а квитки…”. Я віддала, хоч серце стискалося. Бо як відмовити, коли йдеться про сім’ю? Я бачила, як Олена постить фото з подорожей у соцмережах – гламурні кафе, нові гаджети, – тоді як Матвій працює на двох роботах. “Вона щаслива, – казав він, – і це головне”. А я мовчала, бо знала: щастя не будується на чужих плечах.
Мама теж помічала. “Наталю, доню, ти себе заганяєш, – казала вона під час нечастих візитів. – Матвій дорослий, хай сам вирішує”. Але я не слухала. Ми з мамою жили недалеко одна від одної, в одному районі, і я часто забігала до неї з продуктами чи просто поговорити. Вона, вдова після тата, трималася стійко, але серце її боліло за сина. “Олена – гарна дівчина, але егоїстка, – шепотіла мама. – Не дай їй себе з’їсти”. Я кивала, але наступного дня знов відправляла гроші на картку брата.
Одного вечора, повертаючись з роботи, я зустріла подругу дитинства, Ірину. Ми не бачилися роками, але випадково перетнулися в парку. “Наталю, ти схудла, – сказала вона, обіймаючи. – Все гаразд?” Я розплакалася прямо там, на лавці. Розповіла все: про позики, про Олену, про те, як Матвій тоне в боргах, а я витягаю його щоразу. Ірина слухала мовчки, а потім сказала: “Ти його рятуєш, але губиш себе. Подумай про кордон”. Ті слова подіяли, ніби грім. Я отетеріла, бо вперше хтось озвучив те, що я ховала від себе.
Тієї ночі я не спала. Лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і згадувала наше дитинство. Як ми з Матвієм будували фортеці з подушок, як ділилися останньою цукеркою. Він був моїм світлом у темряві – після відходу тата, коли мама плакала ночами, Матвій тримав мене за руку. “Сестричко, все буде добре”, – шепотів він. Як я можу його покинути тепер? Але Ірина мала рацію. Якщо я не зупинюся, то коли? Коли сама опинюся на вулиці?
Наступні місяці я намагалася відсторонитися. Не дзвонила першою, не питала про справи. Матвій, звісно, помітив. “Чому ти така холодна?” – написав він у повідомленні. Я відповіла: “Просто втомилася. Хочу, щоб ти сам впорався”. Він не наполягав, але я чула в його голосі біль. Олена, тим часом, розквітла: нові фото в інстаграмі, подорожі з подругами. “Дякуємо за все, Наталю!” – написала вона одного разу, додаючи емодзі серця. Але то були порожні слова.
А потім настав той вечір. Телефон задзвонив опівночі. На екрані – ім’я Матвія. Я вже знала, про що піде мова. Кілька секунд вагалася, чи брати трубку. Нарешті натиснула “відповісти”.
– Наталю… – його голос тремтів, ніби на межі сліз. – Допоможи, будь ласка. Нам не вистачає на кредит. Олена… ну, ти розумієш.
Я зітхнула глибоко, дивлячись у вікно на темне небо.
– Скільки цього разу?
– П’ять тисяч. Тільки на цей місяць. Клянуся, поверну з наступної зарплати.
Я заплющила очі. У фоні чула дитячий плач – Соломія, мабуть, не спала. Серце стиснулося, але я згадала слова Ірини. “Кордон, Наталю. Кордон”.
– Матвію, – почала я м’яко, але твердо. – Я більше не можу.
– Що? – його голос підскочив. – Ти жартуєш? Наталю, це ж сім’я! Без цього у нас заберуть все!
– А може, поговори з Оленою? – слова вилетіли самі. – Твої гроші йдуть на її забаганки – ювелірка, салони, – а я маю платити за ваші помилки?
Запала тиша. Так важка, що я відчула, як подіяли ці слова в середині мене. Він ковтнув, намагаючись опанувати себе.
– Наталю, благаю. То справді востаннє. Не кинь нас.
Я хотіла здатися, як завжди. Розм’якнути від його благання. Але щось усередині тріснуло, наче скло.
– Ні, Матвію. Крапка. Я допомагала скільки могла, але нічого не змінюється. Якщо я й надалі платитиму за твої слабкості, ти ніколи не встанеш на ноги.
– Тобто як? – запитав він холодно, чуждо. – Я маю сам вибиратися з ями?
– Так. Час тобі стати господарем свого життя.
– Гаразд… – прошепотів він. – Якщо ти так вирішила.
Він поклав слухавку. А я сиділа з телефоном у руці ще годину, суміш полегшення й провини переповнювала мене. Я знала: перетнула рубіж, і назад шляху немає.
Перші тижні минали в тиші. Ні дзвінків, ні смс, навіть “привіт” на день народження мами. Я чекала, що він напише, вибачиться чи хоча б поясниться. Але нічого. Мама дзвонила: “Сину, що з Наталею? Чому ти не відповідаєш?” Він бурмотів щось про зайнятість, але я чула в її голосі тривогу. Соломія росла без мене – без тітчиних казок і подарунків. Олена блогувала фото з новими речами, ніби нічого не сталося.
Я намагалася жити далі. Почала зустрічатися з хлопцем, Андрієм, – спокійним інженером, який не терпів драми. Ми гуляли парками, дивилися фільми, і на мить забувала про смуток. Але ночами снилися сни: Матвій маленький, кличе мене на допомогу. Я прокидалася в холодному поту, перевіряла телефон – порожньо.
Мама запросила на вечерю. “Ходімо всі разом, – сказала вона. – Не можна так розривати родину”. Я погодилася, хоч серце калатало. В її маленькій квартирі, де пахло борщем і свіжим хлібом, ми сіли за стіл. Матвій увійшов останній, з Соломією на руках. Олена посміхнулася вимушено, ніби актриса в погано зіграній ролі.
Розмова лилася ніяково. Про погоду, про роботу, про ціни в магазинах. Я намагалася не дивитися на брата, але відчувала його погляд. Нарешті, коли мама вийшла по чай, він заговорив тихо: “Наталю, ти вперта, як кіт. Ми ледь не втратили квартиру. Олена плакала ночами”.
Я ковтнула. “А ти? – запитала я. – Ти плакав? Чи тільки вона?”
Він опустив очі. “Я намагався. Взяв підробіток. Але… ти могла б допомогти”.
Я отетеріла на мить, бо чекала вибачення, а не звинувачень. “Матвію, я рятувала вас роками. Скільки ще? До коли я маю жити за вас?”
Олена втрутилася: “Ти не розумієш, Наталю. Життя – не казка. Ми маємо мрії”. Я подивилася на неї: макіяж бездоганний, нігті свіжі. “Мрії? – перепитала я. – А мої? Я відмовилася від подорожей, від речей для себе. Все для вас”.
Атмосфера напружилася. Соломія заплакала, і мама кинулася її заспокоювати. Матвій встав: “Ходімо додому, Олено”. Вони пішли, не попрощавшись. Я залишилася з мамою, яка обійняла мене: “Доню, ти правильно зробила. Але серце болить”.
Місяці тягнулися, як гума. Я фокусувалася на кар’єрі – підвищення, нові проекти. Андрій пропонував заручини, але я вагалася. “Спочатку розберуся з минулим”, – казала я. Мама розповідала дрібниці: Матвій знайшов кращу роботу, Олена почала вчитися онлайн. “Може, твоя відмова їх розбудила”, – припускала вона.
Але тиша між нами тривала. Рік минув, як мить. На день народження мами я надіслала квіти, але не пішла на святкування. Не витримала б його погляду. А потім, одного осіннього дня, телефон задзвонив. Номер Матвія.
– Наталю? – його голос був спокійним, з ноткою сорому. – Можна поговорити?
Я завмерла. “Звісно”, – відповіла, сідаючи на край ліжка.
Він розповів усе: як після тієї сварки вони з Оленою посварилися. Вона визнала, що витрачала забагато, обіцяла змінитися. Матвій узяв кредит на освіту – курси менеджменту, – і тепер заробляє вдвічі більше. Соломія питає про тітку. “Ми помилилися, сестро. Ти мала рацію. Дякую, що зупинила нас”.
Сльози покотилися по моїх щоках. “Я теж сумувала, Матвію. Але… чи все гаразд тепер?”
Він засміявся тихо: “Не все, але краще. Приїжджай, побач Соломію. Вона намалювала для тебе картинку”.
Я погодилася. Того вечора ми зустрілися в кафе – нейтральній території. Олена обійняла мене першою: “Вибач, Наталю. Я була егоїсткою”. Матвій дивився з теплотою, як у дитинстві. Ми говорили годинами: про помилки, про прощення, про те, як родина тримається не на грошах, а на довірі.
Але чи все скінчилося? Ні, бо дірки лишаються. Я навчилася ставити кордони, але інколи сумніваюся: чи не занадто я вчинила? Чи не втратила частинку брата назавжди?
