Я дружина захисника. Мені 35 років, є дитина, маленький син. Повірте, я справді люблю свого чоловіка Остапа і дуже переживаю за нього. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він, не довго думаючи, записався добровольцем. Сказав, що має захищати Батьківщину та сім’ю.
Спершу я не хотіла приймати його рішення. Перешкоджала, як тільки могла. Але він уже вирішив, умовляння, прохання, навіть шантаж – все було марно. Я думала, не витримаю, поїду за ним, залишивши сина мамі. Не зможу спати та зав’яну, як квітка без сонця.
Але реальність виявилася зовсім іншою. Через тиждень я зрозуміла, що нарешті відчуваю себе набагато краще.
Чому в мене з’явилося полегшення без чоловіка у домі? Як це сталося, невже насправді я така байдужа? Адже він любить мене і навіть якось примудряється зрідка дзвонити та цікавитися нашим із сином життям.
А вся річ у тому, що це я зробила неправильний вибір у стосунках. Я дозволила собі замовчувати наші проблеми і це спричинило негативні наслідки. Але не для чоловіка, а лише для мене самої.
Спробую прояснити, в чому ж, власне, річ. Мій чоловік, Остап – максимально проста людина. На початок вторгнення із боку сусідів його побут ділився кілька простих елементів: сон, робота, родина. І все. Жодних прагнень, хобі, творчих спонукань. Нічого такого.
Дитина завжди на мені, а я ще й працювала, і за сімейний затишок відповідала теж я.
Чоловік ніколи не намагався згладжувати кути. Я навіть не знаю, натура у нього така чи він спеціально так себе виховав. Якщо йому щось не подобається, він завжди говорить про це одразу. Суп пересолений або дитина не підстрижена, або посуд погано вимитий.
І такі побутові претензії можуть звучати від нього, незалежно від дня тижня. Якось він сказав, що котлети не вдалися на моєму ж дні народження!
Але на його захист хочу сказати, що ці його зауваження ніколи не спричиняли якогось навмисного серйозного конфлікту з його боку. Він просто робить зауваження, і на цьому все, наступної секунди може, наприклад, почати розповідати смішний випадок з роботи. А всередині мене вже все перевертається.
Точніше так було на початку нашого спільного життя. Я сперечалася, намагалася довести щось своє. Але що я могла вдіяти, якщо часто чоловік мав рацію? І я просто почала зберігати в собі ці емоції і не випускати їх назовні.
Згодом з’явилися роздратування, якась озлобленість. У ті рідкісні моменти, коли чоловік був на роботі, а Назарчик в садку чи бабусі, я навіть мимоволі могла почати розмовляти з собою. Адже раніше у мене зовсім не було такої звички.
Одним словом, я відчувала, що це питання було набагато проблемнішим, ніж я собі уявляла раніше. Але як його вирішити?
І ось, коли я вже наважилася обговорити це питання з чоловіком, почався напад на нашу країну. Самі розумієте, що йому зараз не до цього. Я вся у хвилюваннях. Що робити, як бути?
Але, залишившись удома без чоловіка, я зрозуміла, що це лихо розкрило переді мною нові можливості. відновити свій емоційний стан, побути трохи в іншій атмосфері, навчитися розуміти себе та сигнали свого організму, почути себе й свої справжні бажання.
Я, як і раніше, чекаю на чоловіка живого і здорового. Думаю про нього часто, хвилююсь. Але все ж таки сподіваюся на те, що нам вдасться поговорити про мої думки в майбутньому.
Подруга сказала мені, що він тому такий спокійний та внутрішньо збалансований, що ніколи не мовчить: зробив зауваження, випустив пару – і все, конфлікт для нього вичерпаний. А я як скороварка, в якій зібралася завелика кількість пару. Та так, що вона вже на межі: того й дивись, вибухне.
Десь усередині я цілком розумію, що не він мене змушував приховувати свої емоції. Навпаки, багато разів Остап казав, що цінує відкритість у людях. Але змінити свою вдачу я теж не можу.
Все ще сподіваюся, що між нами все налагодиться. Адже я не хочу втратити сім’ю, та ще й чому? Хотіла якнайкраще, а вийшло – вийшло як завжди. Розумію просто, що без чоловіка поруч мені. на жаль, краще й спокійніше. Сумно, але так є. Зі мною щось не так, як думаєте?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.