Я думала, що свекруха мене терпіти не може. Поглядом просвічує навиліт, ніби перевіряє, чи не фальшивка я. Аж поки я не почула її в розмові з Андрієм — моїм чоловіком. І зрозуміла, що все п’ятнадцять років вона стояла за мене. Просто не там, де я шукала.
Коли ми з Андрієм тільки починали жити разом, я була, як кажуть, наївне курча. Всьому раділа, усім догоджала. Свекруха — Ганна Петрівна — зустріла мене не з хлібом-сіллю, а з виразом “ну подивимось, чи надовго”. Її очі міряли мене, як кравець — по швах, по швах. І щоразу шов мені здавався кривим.
Перші роки я ще старалася. Принесу торт — вона цокає язиком:
– З магазину? Ну-ну, нехай буде.
Подарую хустинку на день народження — вона її навіть не розгорне.
– Мені вже он скільки років, мені вже нічого не треба.
Андрій стояв осторонь. Вічне його
– Ну така вона вже є. Не зважай.
Але як не зважай, коли на свята я ходила туди, як на роботу, тільки без зарплати. Вона все контролювала – від смаку салату до кольору моєї кофти. І ще любила підкинути щось їдке у стилі “ото вже нині не знають, як бути жінкою – ні пирогів, ні терпіння”.
Мені здавалося, що вона мене не любить. Навіть більше – терпить з ввічливості. Я це читала у кожному її зітханні, коли ми разом мили посуд, у кожному її погляді на мого Андрія, мовляв, міг би знайти щось краще.
А потім з’явилися діти. І ще гірше. Вона почала приходити без попередження, вказувати, як годувати, що одягати, що я роблю “не по-людськи”. Я горіла зсередини, мов свічка на протязі — ледь-ледь, але постійно.
Андрій як завжди вмикав “нейтральну передачу”.
– Не чіпай маму. Вона добра, просто трохи стара школа.
Одного разу я не витримала:
– Андрію, ти хочеш, щоб я жила з нею чи з тобою?
– Не драматизуй. У нас нормальна сім’я.
Отут я зрозуміла: я сама в цьому човні. В нього з матір’ю — союз, а я, як пришвартована шлюпка. Корисна, коли треба, але завжди на відстані.
Та цього року сталося щось інше.
Ми знову були у свекрухи на Різдво. Я розносила посуд після вечері, а Андрій пішов у гараж шукати якісь інструменти. Вона залишилась на кухні й говорила з нашим старшим сином, Павлом. Я зупинилася у передпокої, бо почула щось дивне у її голосі. Ніби не докір, а біль.
– Павле, не будь, як твій тато. Не думай, що якщо жінка мовчить, то їй усе байдуже. Твоя мама сильна, але я бачу, як їй важко.
– Але тато казав, що мама сама винна…
– Не все, що каже твій тато, – правда. Він звик думати, що всі жінки мають усе тягнути мовчки. А вона не тягне – вона бореться. І я це знаю. Бо бачила себе в ній.
Я застигла. Не дихала. Свекруха… захищала мене. Від кого? Від сина?
Павло пішов, а я зайшла до кухні. Вона мила ложки, як ні в чому не бувало. Я стояла мовчки.
– Я все чула, – сказала я тихо.
Вона не здивувалась. Просто поставила ложку в сушарку.
– То й добре, – сказала.
– Чому ви мені ніколи цього не казали?
– Бо ти була, як я колись. Горда. Все самотужки. Я не хотіла втручатися. Але… ти не сама, Марусю. Я завжди знала, що тобі тяжче, ніж здається.
Я відчула, як щось у мені зламалось. Але не по-злому. Скоріше, як лід тріснув навесні.
– А Андрій?
– Він такий, як його батько. Не злий, але… легкий. Живе без тіней. Думає, що “нормально” – це коли ніхто не кричить.
Я посміхнулась крізь сльози.
– А ви не кричите, але я чула більше, ніж у всіх тих криках.
Після того вечора ми з нею стали інакшими. Вперше вона принесла мій торт на родинне свято і сказала:
– Це зробила Маруся. Дуже смачно, спробуйте.
А я, у відповідь, принесла її стару скатертину, якою вона колись так пишалась, і накрила на стіл. Маленькі жести, але з них почалося щось більше.
Тепер я не боюся заходити до неї на чай. І коли вона подзвонила минулого тижня й попросила допомоги з телефоном, я приїхала з онуками й кавою.
Андрій дивився на нас, як на щось неймовірне.
– Ви що, подружки тепер?
– Ні, – сказала я. – Ми просто перестали грати ролі. І почали бути собою.
І от питання, яке не дає мені спокою. А може, і вам, хто це читає:
Чи завжди ми правильно читаємо мовчання? Можливо, хтось поруч не ворог, а просто людина, яка не вміє говорити про добре, тільки показує це діями? Чи варто іноді дослухатись не до слів, а до тиші між ними?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
