Я думала, що зустріла ідеального чоловіка, але розчарування прийшло, звідки не чекала. Побут Романа мене не просто здивував. Для мене це не життя.
Я – дівчина з міста, і мені це подобається. Не уявляю свого життя без гамору вулиць, затишних кав’ярень і яскравих вітрин. Обожнюю серіали про сильних жінок, які будують кар’єру, і мрію про вихідні в модних ресторанах.
Завжди знала, яким буде моє майбутнє: заміжня, з двома дітками, у просторій квартирі в центрі, де ми разом обиратимемо штори і плануватимемо поїздки на море. Але з роками плани коригуються, і я почала заглядати в профілі, які раніше ігнорувала.
Я сиділа за комп’ютером у своїй маленькій кухні, де на столі стояла чашка з лате, а за вікном мерехтів вечірній трафік. Мені виповнилося тридцять два, і подруги вже жартували, що пора “знімати корону” з принца на білому коні. Не те щоб я була розбірливою, але мала уявлення про партнера: харизматичний, з почуттям гумору, той, хто любить подорожі і не боїться експериментів у кухні.
Одного вечора мій погляд зачепився за профіль Романа. Фото показувало високого брюнета з теплою усмішкою, поряд з ним – краєвид на річку і підпис: “Шукаю ту, з ким розділити пригоди”. Він писав про любов до книг, походів у гори і навіть згадував улюблений український фільм про кохання в часи змін. Я написала першу: “Пригоди – це по душі, але тільки якщо з гарним компаньйоном”. Відповідь прийшла миттєво, і ми закидали одне одного повідомленнями до півночі.
Перша зустріч відбулася в затишному кафе біля парку. Роман прийшов з букетом польових квітів – не тих вишуканих троянд, а простих, ніби з власного саду, але це додавало шарму. Він був у джинсах і сорочці, яка підкреслювала атлетичну статуру – мабуть, від роботи на свіжому повітрі. Ми говорили про все: від улюблених страв до мрій про далекі країни.
– Знаєш, Інно, – сказав він, дивлячись мені в очі, – я давно не вірив у такі зустрічі. Ти як свіжий вітер.
Я розсміялася, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Він не був типовим “мачо” з гучними історіями – скоріше, тихий, але глибокий. Розповів про свою роботу – щось пов’язане з будівництвом, де кожен день як виклик. Я уявила, як ми разом гуляємо містом, тримаючись за руки, і як подруги заздрять моїй удачі.
Друга зустріч перейшла в прогулянку вечірніми вулицями. Ми зупинилися біля фонтану, де вода переливалася вогнями, і Роман раптом нахилився, щоб поцілувати мене. То був поцілунок, від якого закрутилася голова – ніжний, але з вогнем.
– Ти особлива, – прошепотів він. – Не хочу, щоб цей вечір закінчувався.
Ми опинилися в моїй квартирі. Роман виявився не тільки чарівним розмовником, а й майстром у всьому, що робить ніч незабутньою. На ранок я прокинулася з усмішкою, дивлячись, як він готує каву. “Це той самий”, – подумала я. Той, з ким я побудую життя: ранки з газетою, вечері при свічках, вихідні в подорожах. Роман здавався ідеальним – незалежний, турботливий, з планами на майбутнє. Він навіть жартував про те, як ми разом обиратимемо меблі для нашої мрії.
Ми почали зустрічатися регулярно. Кожні вихідні – нові враження: пікнік у парку, прогулянка на велосипедах, вечір у кіно з попкорном. Роман ділився історіями з дитинства – про те, як ріс у великій родині, де всі допомагали одне одному. Я розповідала про свою роботу в офісі, про проекти, які нарешті дають плоди.
– Інно, ти надихаєш мене, – казав він одного разу, обіймаючи. – Хочу, щоб ти побачила, де я живу. Мої батьки запрошують на вечерю.
Я погодилася без вагань. Чому б ні? Це крок уперед – познайомитися з родиною, відчути себе частиною його світу. Уявляла затишний будинок на околиці, з садом і теплим прийомом. Роман обіцяв, що буде незабутньо, і я вірила.
Того суботнього ранку ми вирушили машиною. Дорога вела через поля, де сонце грало на золотих колоссях, але я не звертала уваги – думки були про нього. Роман тримав мою руку, співав старі українські пісні, і я сміялася, відчуваючи себе щасливою. Нарешті ми звернули на вузьку стежку, і перед нами виріс великий двір, оточений парканом. Будинок здавався просторим, з дерев’яними віконницями, але щось у повітрі вже здавалося незвичним – запах сіна і… чогось тваринного.
Роман вискочив з машини, обійняв мене і повів до хати.
– Ласкаво просимо! – вигукнув він, відчиняючи двері.
Мене зустрів вихор звуків: гавкіт, кукурікання, мекання. У дворі снували кури, пару качок ковзали по калюжі, а в кутку біля сараю хрюкали свині. Але це ще не все – з хати вибігли три собаки, стрибаючи на Романа з радісним виттям. Одна з них, велика лайка, лизнула мою руку, і я мимоволі відсахнулася. Я люблю тварин здалеку, на фото чи в зоопарку, але не готова до такого “привітання”.
– Не бійся, вони добрі, – засміявся Роман, гладячи пса. – Це ж наша родина.
Він провів мене всередину. Кухня була просторою, з великим столом, накритим скатертиною з вишитим візерунком – типово українським, затишним. Батьки Романа, дядько Петро і тітка Марія, вийшли назустріч з усмішками. Вони були гостинними: Марія обійняла мене, ніби давню знайому, а Петро потиснув руку, кажучи:
– Сідай, доню, ми вже все приготували. Борщ свіжий, вареники з вишнями.
Я посміхнулася, намагаючись розслабитися. Вечеря почалася приємно: гарячий борщ з пампушками, розмови про погоду і родинні історії. Роман розповідав, як допомагав батькам по господарству, і я кивала, уявляючи, як іноді приїжджатимемо сюди на свята. Але потім двері відчинилися, і в кухню вбігли… кози. Так, дві маленькі кози на повідку, з намистом на шиях. Одна з них, біла з чорними плямами, підбігла до столу і почала обнюхувати тарілку з варениками.
– Ой, Соня, не лізь! – вигукнула Марія, відштовхуючи тварину ногою. – Вибач, Інно, вони в нас як діти. Роман їх виростив з пляшечки.
Я отетеріла з ложкою в руці. Роман сміявся, беручи козу на руки.
– Дивись, яка красуня! – сказав він, і тварина лизнула його в щоку. – А це ще не все, зачекай.
Він виніс з кутка миску з кормом, і кози почали жувати прямо на підлозі, поряд з нашими ногами. Собаки тим часом ганялися за куркою, яка прослизнула через двері. Хаос наростав: пір’я летіли в повітря, хтось гавкав, хтось мекав. Марія просто розвела руками:
– У нас так заведено. Тварини – частина дому. Без них сумно.
Я намагалася вдавати, що все гаразд, але серце стискалося. Я уявляла наше майбутнє в чистій квартирі, де немає шерсті на килиму і запаху стайні. А тут – зоопарк у кожній кімнаті. Роман повів мене в вітальню, де на дивані валявся кіт, а під столом ховалася ще одна коза.
Він посадив козу на коліна, і та почала гризти край моєї сукні. Я відсунулася, посміхаючись крізь силу.
– Романтичний сюрприз, – пробурмотіла я.
Він не помітив напруги. Розповів, як вони разом годують поросят, як кози сплять у коридорі. Батьки додали історій: про те, як одного разу свиня влізла в ліжко, або як кури несли яйця прямо в шафі. Сміх лунали, але для мене то була дивина. Я люблю тишу ранків, коли чую тільки кавоварку, а не хрюкання. Уявляла дітей, які граються з іграшками, а не з живими курми.
Ми просиділи дві години. Кожна хвилина тягнулася, як гумовий джміль. Нарешті я сказала:
– Романе, мені час повертатися. Дякую за вечерю, все було чудово.
Він проводив мене до машини, обійняв.
– Приїдеш ще? – запитав з надією.
Я кивнула, але в душі вже знала відповідь. Дорогою додому сльози котилися по щоках. Він був ідеальним – добрим, чарівним, з мріями. Але його світ – це хаос, де тварини сплять на подушках, а чистота – розкіш. Мій – порядок, кава в постіль і прогулянки без бруду. Чи зможу я змінитися? Чи зможе він?
Ми продовжували спілкуватися. Роман запрошував на нові побачення – в місті, де все було як раніше. Поцілунки, обійми, плани. Але тінь того візиту не зникала. Одного вечора, коли ми гуляли парком, я не витримала.
– Романе, – сказала я тихо, – той день у тебе вдома… Це не для мене. Я люблю твій світ, але не можу жити в ньому.
Він зупинився, здивований.
– Що ти маєш на увазі? Тварини? Вони ж не завадять нам!
– Завадять, – відповіла я. – Я бачу наше життя інакше. Без шерсті на одязі, без несподіваних “гостей” за столом.
Він мовчав, а потім зітхнув.
– Я думав, ти зрозумієш. Це частина мене.
Ми розійшлися тим вечором. Не скандал, не сльози – просто прощання. Я повернулася додому, заварила чай і сіла біля вікна, дивлячись на вогні міста. Розчарування боліло, але й полегшувало. Краще дізнатися зараз, ніж пізніше, з дітьми і мріями, що розбиваються об реальність.
Минуло кілька тижнів. Роман написав: “Сумую. Може, спробуємо ще?” Я не відповіла одразу. Думала про компроміси, про те, як подруги кажуть: “Кохання перемагає все”. Але чи переможе воно запах стайні в моїй уяві про щастя? Чи є в житті місце для двох світів – мого чистого і його дикого?
А ви, друзі, стикалися з таким? Чи готові ви змінитися заради кохання, чи краще шукати того, чий хаос збігається з вашим порядком?
