Я думав, що в нашій сім’ї все йде як треба. Працюю, приношу додому гроші, не гуляю, не випиваю, у борги не лізу. Усе стабільно. А потім Анна почала говорити речі, які мене вибивали з колії. Що вона втомилася. Що їй потрібно більше простору. Що вона більше не хоче бути лише “мамою” й “господинею”. І знаєте що, найгірше не те, що вона це сказала. Найгірше, що я не помітив цього раніше. Я просто жив поряд з нею, а не з нею.
Все почалося з дрібниць. Анна записалася на курси — щось там про психологію, жінок, емоційне вигорання. Я покрутив пальцем, але вголос нічого не сказав. Потім вона стала повертатися пізніше. Інколи навіть не варила борщу. А я що? Сиджу з дітьми, грію їм макарони, сам їм ковбасу з хлібом.
– Анно, а борщ де? – питаю одного вечора.
– Не встигла. Сама ще нічого не їла. Давай просто разом поїмо, що є.
– Ага, я то поїм, а ти далі на свої зустрічі побіжиш?
Вона мовчки поставила чайник і сіла навпроти. І я вперше побачив у її очах втому, яку я ніколи не помічав.
– Ти думаєш, мені це легко? – сказала тихо. – Я 15 років жила для всіх, окрім себе. Я не знаю, яка я. Що я люблю. Ким я стала, Борисе?
– Моєю дружиною! Матір’ю наших дітей!
– А хіба це – вся я?
Я не знав, що відповісти. Бо я ніколи про це не думав.
Потім вона стала говорити відвертіше. Що їй хочеться мати свій час. Що вона більше не хоче носити лише фартух і ледь живу усмішку. Що вона – не меблі. І я розумів, що вона права, але мені здавалося, що вона просто хоче змінити правила гри, які ми разом встановили. А як же ж я? Я ж не змінився. Я ж такий самий!
Одного вечора вона не прийшла додому до десятої. Я вже накрутив себе, подзвонив усім знайомим. А вона заходить — спокійна, в пальто, з сумкою через плече.
– Ми з дівчатами затримались, пили чай після майстер-класу. Чому ти мені не довіряєш?
– Тому що я тебе не впізнаю! Ти була завжди тут, а тепер тебе немає!
– Борисе, ти не бачив мене навіть тоді, коли я була тут.
І от тут я зрозумів, що мені дійсно страшно. Бо вона має рацію.
Мені потрібен був день, щоб усе проковтнути. Я сказав їй, що заберу дітей на вихідні до мами. Вона тільки кивнула і тихо подякувала. У неділю я повернувся — а вона вдома, читає книжку, в окулярах, з чашкою чаю.
– Як пройшли вихідні? – спитала вона просто.
– Ти не скучила?
– Скучила. Але вперше за 10 років виспалась.
Мене ніби лопатою по голові. Не тому, що їй було добре без нас. А тому, що я не знав, коли востаннє їй справді було добре.
Я спробував діяти. Купив квіти. Запропонував піти в кіно.
– Я не хочу кіно, – сказала вона. – Я хочу, щоб ти був поруч. Не лише фізично, а й по-справжньому. Щоб ти цікавився не тільки тим, що на вечерю, а й тим, що в мене на душі.
Це було як холодний душ. Бо я зрозумів, що я нічого про неї не знаю. Що її хобі – не серіали, а малювання. Що вона роками хотіла піти на вокал. Що вона мріяла з’їздити у Львів на кілька днів сама. Я просто не питав.
Увечері я підійшов до неї в кухні. Вона мила чашку, а я обійняв її ззаду.
– Я справді багато не бачив. І не чув. Але я хочу. Хочу тебе бачити. І чути. І навіть розуміти, якщо навчиш.
Вона розвернулася. Посміхнулась.
– А ти не боїшся, що я вже надто змінилась?
– Боюся. Але ще більше боюся тебе втратити.
Вона нічого не відповіла. Але цієї ночі ми вперше за довгий час заснули, тримаючись за руки.
Ми ще не вийшли з цієї кризи. Іноді я все ще чекаю борщу. Іноді вона хоче більше тиші. Але тепер ми вчимося слухати одне одного. Я досі не фанат отих її групових зустрічей, але я вже знаю, що для неї це — ковток повітря. Вона малює. Я намагаюся не коментувати її картини, а просто радіти з неї.
Іноді я думаю: а що, якби я раніше відкрив очі? Якби я запитав її про мрії ще десять років тому? Якби ми говорили, а не мовчали про втому?
Але минулого не змінити. А тепер ми маємо шанс бодай спробувати інакше.
А ви як думаєте? Чи можна зберегти шлюб, якщо один з вас вже давно на новому рівні, а інший ще вчиться вставати з дивану? Чи, може, любов — це не тільки бути поруч, а й змінюватися разом?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
