Розповім тут свою сумну історію, можливо, почую тут слушні поради й отримаю підтримку.
Я сама з невеличкого райцентру на Прикарпатті. Тут я виросла, вийшла заміж, народила дочку Василинку.
Виростили її з чоловіком, вклади всю душу, адже другої дитини, як ми небо не просили, нам не вдалося народити. Тому всю свою любов і турботу ми віддали Василині. Дочка виросла гарною, розумною.
Коли Василина навчалася в університеті, я раптово овдовіла. Дуже важко було, але я змогла жити далі. Василинка мене підтримала, поступово я оговталася від втрати. Потім дочка заміж вийшла, одразу донечку народила і Василині постійно потрібна була моя допомога.
Через два роки Василина розійшлася з чоловіком і повернулася зі Златунею в мою хату. А ще через два, коли онучці було майже три рочки, Василина заявила, що поїде пошукати заробітчанського щастя в Італію – подруга запросила і обіцяє допомогти на початку з роботою і житлом.
Звичайно, я відпустила донечку, зашилася з онукою в Україні. Йшли роки. Василина дійсно влаштувалася в Італії доглядальницею, заробляла, але нас не балувала особливо, хоча певну невелику суму висилала мені переводом, а потім вже на карту щомісяця.
Дочка казала, що відкладає гроші на час повернення в Україну, щоб відкрити якийсь бізнес, привести в порядок моє житло, яке все одно їй дістанеться потім. Я розуміла, що донька все правильно робить.
Іноді моя молодша сусідка Настя показувала фото моєї Василини з різних країн, які вона виставляла у себе на сторінці в соцмережі – дочка багато подорожувала, відпочивала. З одного боку я її розуміла – адже вона важко працювала, нас частково утримувала, тому має право й на відпочинок, і витрачати гроші на свій розсуд.
З іншого боку мені було прикро за Злату – жодного разу Василина не взяла її з собою, ми нікуди не їздили, крім як на нашу річку, а сама Василина приїхала нас провідати лиш три рази за всі роки. ну та ми не бідували, ні на що скаржитися.
І ось Василина цієї весни повернулася нарешті додому. Злата закінчувала школу, їй цього літа виповнилося 17 років, вона збиралася вступати у Франківський університет.
Я дуже чекала повернення дочки з заробітку з Італії, де вона провела 15 років, поки ми з онучкою її чекали. І паркан треба міняти, і в хаті давно ремонт треба – я ж думала дочка цим і займеться, будинок вже на ній давно. Та я глибоко помилилася.
В однин з вечорів ми сиділи разом і вечеряли мої фірмові парові вареники, які я наготувала для дочки й онуки, які нарешті були разом, і Василина, заходячи здалеку, розкрила свої плани:
– Мамо, ми з відпочивальників такі гроші заробимо! Зараз всі в наші Карпати їдуть! Ти в літній кухні, її я теж трохи обновлю, житимеш і їм готуватимеш наші страви нашим гостям, а ми зі Златою в місто переберемося, я у Франківську вже квартиру придивилася.
Я не вірила своїм вухам, не впізнавала свою рідну дочку. Так, я знала, що Василина мріє про власний бізнес, але й уявити не могла, що вона на таке здатна!
Зі Златою вони про все вже домовилися, та й що може зробити онука, на що вплинути, якщо вона перебирається все одно навчатися й жити в місто? А що можу зробити я, якщо Василина вже все вирішила, а будинок – її?
От і маю на старості років обслуговувати туристів і відпочивальників, готувати для них. Вже було кілька заїздів – почали приймати відпочивальників ми з серпня, а я перебралася до літньої кухні.
Дочка з онучкою або сама Василина навідуються раз на тиждень, контролюють порядок. забирають гроші. Мені теж залишають частку, але що мені з тих грошей? Хіба що собі на останню путь зберігати. Ніякої розкоші мені вже не треба, здоров’я не таке, щоб кудись поїхати далеко – мені вже майже 70 років.
От і залишається бути кухаркою, готувати відпочивальникам наші гуцульські страви і допомагати Василині збагачуватися. А моя мрія просто спокійно жити і старіти поруч з рідними у своїй відремонтованій оселі – тепер недосяжна, як зірочка. мій дім тепер – літня кухня.
Ось таку я отримала вдячність від рідної дочки за те, що багато років ростила й виховувала її доню, поки вона працювала й подорожувала європами.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.