Я дуже дуже хочу назад у своє маленьке село недалеко від Верховини! Але як сказати про це батькам? Адже я так рвалася завжди у велике місто! І ось я в Києві, а радіти тут нічому. та про все по-порядку.
За місяць мені виповниться 18 років. Все життя я жила в невеликому селі в Карпатах біля Верховини. Ходила до школи, добре вчилася, жила, одним словом, свої маленьке просте життя.
Друзів у мене в рідному селі було зовсім небагато, але спілкуватися було з ким, багато просто добрих знайомих зі школи. У нас не було розваг від слова зовсім, і, звичайно, було нудно.
Останній рік у школі, 11 клас, дався мені дуже тяжко. Страх перед вступом у виш, втома від навчання загалом, проблеми з учителями, однокласниками. Я мріяла скоріше виїхати до великого міста, куди планувала вступати.
Я пройшла у два університети – в Київ і Львів, але обрала столицю.
Здавалося б, мрія довгих років збулася, тепер я вже другий рік буду навчатися й жити у великому місті і маю бути щасливою. Але, на мій величезний жаль, все виявилося набагато складніше.
Весь минулий навчальний рік, коли я дуже мало через відомі причини була в Києві, а коли й була – мені було дуже погано. Зараз я теж тут, готуємо з дівчатами-однокурсницями гуртожиток, свою кімнату.
І мені знову шалено хочеться додому, повернутися в звичне русло і жити, як жила. Було б легше, якби мій дім і батьки були ближче, але вони дуже далеко. Ви запитаєте, в чому проблема? Чому тобі погано?
Ой, якби я сама знала. Я вже думаю, що, можливо, я просто не готова ще до самостійного життя. Щодня прокидаючись, я просто плачу. У мене немає сил підвестися і чимось зайнятися, не цікаво гуляти, спілкуватися з дівчатами.
Мені тільки хочеться плакати. Я не знаю, що з цим робити. Я не хочу прогулянок, не хочу сходити в магазин і купити собі щось смачне чи обновку. Може, це просто адаптація чи що? Але другий рік? Хіба так буває?
І що робити? Покинути університет чи перейти на заочне відділення або повністю на віддалену форму навчання? Але батьки не зрозуміють цього, адже я так рвалася в Київ!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
Недавні записи
- Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти
- Як тільки мами не стало, ми почали сперечатися з братом і сестрами, а всіх нас четверо, за спадщину. “З чого ти взяла, що цей перстень має належати тобі? Мама нераз говорила, що він мій!” “А ти думаєш, чого Андрій так до мами в останні дні приїжджав?” І це ще діло не дійшло до нерухомості. Колись, наша дружня сім’я, переросла у велику “бурю”. Все це тривало до того часу, поки не сталося найгірше – не стало нашої сестри Марти. На прощальній церемонії нас ніби осінило
- Я відмінила усі святкування в родичів, бо ювілей найкращої подруги не кожного року. І собі і дочці я купила гарні сукні і з нетерпінням чекала дня “х”. Та на диво, Юлька мене не запрошувала. Я вирішила піти до неї на чаювання і заодно дізнатися, де ресторан, на котру годину. Подруга ще з порогу зробила спантеличений вигляд. Таке завершення розмови я аж ніяк не очікувала. І я і дитина йшли додому не те слово – засмучені!
- Та скільки ж можна було Людці жалітися мені на свого Максима! Він такий хороший чоловік і людина! О я його й забрала собі, всі зусилля до цього доклала. Тепер в нашому райцентрі тільки про це й балачок, ніби в людей інших турбот і проблем немає, чудні. Моя подруга влаштувала своєму благовірному сцену, зламала квітку і ображалася на нього цілий день
- Мені вдалося зруйнувати стосунки Ігоря з Іриною. Ну не пара вона йому. Але якби я знала, що він зв’яжеться з тою Мариною, і в них навіть до весілля дійде, то б не робила того вчинку. Відразу ж вона мені видалась мутною, а на самому весіллі я це для себе підтвердила. Тільки шкода, що мій син сліпо не вірить моїм твердженням. Я ж на власні очі бачила ці “воркотіння”, коли подихати свіжим повітрячком вийшла