Я дуже розраховувала на те, що молодша сестра Оксана, коли повернеться зі своїх італійських заробітків, купить нам будинок. Вона ж пообіцяла! Але виявилося, що ці обіцянки нічого не варті.
Різниця у віці між мною і Оксаною – чотири роки. Так як я старша, самі розумієте, все моє дитинство і юність я була нянькою, маминою помічницею, яка мала не тільки допомагати у вихованні з сестрою, а й робити за неї якусь роботу. А ще стежити за тим, щоб сестричка десь не впала чи не поранилася. Словом, старші діти у сім’ї мене повинні зрозуміти.
Знову ж таки, вчилися ми теж по-різному. Я ходила до школи, щоб реально дізнатися про щось нове. Щось, що знадобилося б мені в житті. А Оксана приходила туди, як на тусовку. Побачитись з друзями, разом весело провести час. Вона мала середні оцінки, але отримувала вона їх не за знання, а за гарні очі.
Але все рівно ми завжди були дуже близькі. Я розуміла її в якісь моменти часу: гіперопіка з боку батьків, неможливість вирішувати свою долю. А вона розуміла, що мені іноді з нею буває нелегко і доводиться жертвувати своїм часом і силами, аби мамі з татом було зручно.
А потім сталася біда. Я йшла додому нічним провулком, переходила дорогу – я відлетіла на пару метрів від «зебри», якою йшла. Лікарня, сумні обличчя родичів, візок. Досі я переміщаюся тільки з його допомогою, хоча лікарі рік у рік обіцяють мені, що ось-ось пройде тестування чергового революційного методу лікування і я стану на ноги. І все марно.
На той час ми обидві вже закінчили навчання. Я хотіла полетіти в іншу країну. А Оксана якраз закрутилася у вихорі нових стосунків. Але через свій стан я, звісно, поїхати нікуди не могла. Хоча контакти було вже налагоджено і за мною навіть було заброньовано робоче місце. Було дуже прикро, ви навіть не можете собі уявити, як.
Тоді, щоб не пропадала така хороша нагода, я звернулася до Оксани і запропонувала їй самій поїхати замість мене. Кілька років в Італії ще нікому не зробили гірше.
Сестра, звісно, мала і свої плани на майбутнє, був у неї навіть молодий чоловік. Але через 3 дні вона прийшла до мене і сказала, що згодна. Хлопець вже насолоджувався свободою від стосунків, а сама вона була готова до нових людей та емоцій.
Батьки, звісно, були незадоволені. Але вдіяти вони нічого не могли. Тож я залишилася з ними, а Оксана відлетіла в країну моєї мрії. Ось такий несправедливий пірует життя.
Ми домовилися часто телефонувати, бо робота менеджера в ресторані Оксані майже не була відома. Я могла їй з цим допомагати, хоч по відеозв’язку. Ну і взагалі, як старша сестра, я могла давати якісь поради. Так і вийшло.
Оксану поставили працювати з людьми. Добре, що з англійською у нас обох було добре. Час йшов, і я навіть раділа, що моя сестра не провалила співбесіду в перший же день, а навіть отримала похвалу від роботодавця.
За два роки Оксану перевели на посаду адміністратора. Через її вроджене вміння знаходити підхід до людей клієнти були від сестри в захваті. Та й мову вона вже італійську вивчила. Треба визнати, трималася вона добре.
Весь цей час ми з нею спілкувалися і домовилися, що якщо вона матиме можливість заробити, то на виручені гроші вона придбає будинок у нас у місті, і там ми житимемо. Вона з якимось красенем-чоловіком. Ну і я, якщо знайдеться потрібний чоловік.
Щиро кажучи, це була її пропозиція, в яку я спершу навіть не повірила. Я думала, що сестра не протримається в іншій країні й півроку. Але з часом вона не забувала нагадувати мені про свою пропозицію. Та й справи у неї йшли все краще. Тому якось так вийшло, що я й сама повірила у цю її обіцянку. Крім того, вийшло так, що чоловік у мене з’явився. Дуже милий та дбайливий.
Так минуло 5 років із її переїзду. За цей час у мене мало що змінилося. Так, є чоловік, це важливо. Але робота не змінилася, як і місця, де я буваю. Дім, робота, прогулянки містом. Та й усе, мабуть.
А в Оксани весь цей час життя вирувало. Іноді навіть було завидно з нею спілкуватися. Але що вдієш, ми ж сестри. Я все думала, чи можна купити житло у нашому місті, шукала варіанти.
І ось недавно вона розповіла мені, що їй зробили пропозицію. Якийсь молодий італієць. Батько має мережу ресторанів. Сестра сказала, що відмовить йому, але з її обличчя було видно, що це не так – вона світилася від радості та щастя. Тоді я спробувала м’яко нагадати їй про її обіцянку. Про те, що ми житимемо в нашому місті, всі разом. І все буде добре.
Але її реакція була зовсім не такою, якою я очікувала. Вона лише посміялася і похвалила мою пам’ять та моє почуття гумору. Так я зрозуміла, що довіряти Оксані не варто було від початку. А я, наївна, повірила. Було трохи важко продовжувати посміхатися та підтримувати тему розмови далі. Але після її закінчення я хоча б наревілася досхочу.
На даний момент вся моя увага зосереджена на моїй роботі та на Максимі. Я вважаю, це моє найкраще та правильне рішення.
Сестра дзвонила якось кілька разів. Але я не брала слухавку, пославшись на зайнятість. Планую мінімізувати наше спілкування аж до звичайних текстових повідомлень у свята. Що я втрачу? Розповіді про гарне життя та десятки залицяльників? Ні, кожному своє. Бути нянькою, коли сестра маленька, і і вухами, коли вона виросла, це, знаєте, не для мене. Власний час слід цінувати.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
