Мій чоловік Дмитро з села на Полтавщині, я з райцентру, але ми з ним обоє навчалися в обласному центрі, там познайомилися, а коли закінчили виш, поїхали в Київ. Орендували квартиру у Бучі, працювали обоє, по трохи відкладали гроші.
З вторгненням все змінилося. Мої клієнти, яким я робила манікюр, роз’їхалися, Дімі скоротили зарплату, а головне – був дуже пошкоджений наш будинок, у якому ми орендували квартиру, і жити нам стало ніде. Можна було шукати інше орендоване житло, але по нашим доходам це тепер стало дорого.
І тут нас до себе в село запросили батьки чоловіка. Ми подумали й погодилися, з розрахунку, що це тимчасово. Діма почав вчитися на програміста і по трохи працювати з дому, коли батьки не навантажують роботою по господарству, але це буває рідко.
Роботи тут дуже багато, а у мови життя ну просто дуже сумні. Бобре, що ми не мажмо поки дитинки, бо тоді б я точно цього не витримала. Я й так подумую про розлучення навіть, чесно кажучи, я поясню чому.
Справа в тому, що дуже втомилася, не можу вже дивитися на це село й цю хату. Я хочу в місто, хочу на роботу, хочу душ і ванну, а не тазики, хочу вбиральню, а не ямку в будці на вулиці. Хочу теплу воду з крану.
Свекри звикли так жити, і навіть не намагаються покращити умови свого життя. І Діму це влаштовує, а я так не можу. Я тут не можу працювати, бо навіть якби знайшла в селі клієнток – свекруха не дозволяє займатися цим вдома, кричить, що запахи лаків неприємні й шкідливі.
Мама чоловіка каже, що мені треба швидше народжувати, адже нам з Дімою по 31 року. Але я категорично проти ставати мамою в таких умовах, в цьому селі і в цій хаті! Я не хочу картоплі, цих городів, закруток, курей і качок.
Я хочу жити своїм власним молодим життям разом з коханим чоловіком, досягати всього самостійно, бо у моїх батьків ще двоє менших за мене дітей, їм і так не просто, щоб ще я до них повернулася.
Та і я впевнена, що якби з Дімою поїхали в Полтаву чи знову в Київ, то знайшли б роботу, орендували житло і все б було добре.
Але батьки чоловіка, які прихистили нас у себе в селі, не відпускають нас, та й Діма нікуди не хоче, всі вони трясуться, щоб мого чоловіка не забрали служити, він і за хвіртку на виходить, каже, йому життя в дворі й хаті підходить, спілкування крім мене й батьків інше не треба. Ось до чого дійшло, і сил моїх на це все вже немає. І що робити?
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
