Як я розлучилася? Як все. Жили, чоловік вічно пропадав на роботі. Я теж. Очікування дитини. Варто було доньці з’явитися на світло, як я стала не цікавою для нього. Ось вона, історія мого розлучення.
Я працювала у свекрухи в магазині. Офіційно оформляти вона мене відмовилася, типу – «родичі ж, не ображу ні зарплатою, ні відпускними».
Два роки я її сантехнікою торгувала, без свят і вихідних, потім чекала дитину. Вона мені і декретні обіцяла, і всі належні виплати. Я вуха розвісила, надихнулася. Так що підстави вірити їй були.
Я не лежала на збереженні, аналізи завжди були хорошими. Працювала я поки не появилося немовля. Хоча просила свекруха знайти другого продавця.
У чоловіка є сестра, але стосунки у них прохолодні. Вона не дуже добре ставиться до своєї сім’ї і вважає за краще проводити час з сім’єю свого чоловіка. Ми з Лікою були знайомі, навіть листувалися іноді в соціальних мережах. І я можу сказати, що зі мною вона спілкувалася частіше, ніж зі своєю матір’ю.
Коли Ліка дізналася, що я працюю на її матір, вона порадила мені бігти і розповіла, що сама кілька років була на моєму місці – працювала без вихідних і свят. А коли вона вирішила звільнитися, вони з матір’ю посварилися. А потім підвернулася.
А через два дні прямо на роботі почалося… Я вигнала покупців, зателефонувала свекрусі і сказала. що їду в лікарню. Мені було сказано, щоб я не сміла закривати магазин і допрацювала до вечора. Сама вона приїхати відмовилася – сиділа на манікюрі.
Я подзвонила чоловіку, повідомила йому, що їду в лікарню і попросила привезти мені мою сумку. Там все необхідне для мене і для дитини. Чоловік погодився, я викликала швидку і стала чекати.
У лікарні я була через півтори години. Дитина появилася через 6 годин. Чоловік не брав трубку, тоді я подзвонила його матері. Думала, що вона зрадіє. А вона почала мене звинувачувати в втраченого прибутку і безвідповідальному ставленні до її магазину. Слова про внучку вона пропустила повз вуха.
Саме в той момент я зрозуміла, що в її магазин я більше не повернуся. До чоловіка я так і не додзвонилася, сумку мені привезла Ліка. І то, не мою, а сама все купила. Вона привітала мене. Але у неї бігали очі. Я почала розпитувати, вона махнула рукою – мовляв, я все одно все дізнаюся.
Я дізналася від Ліки, що мій чоловік встав на сторону своєї матері – на його думку, я не повинна була закривати магазин. Виявляється,дитина – це не привід перервати робочий день. Мабуть, мені треба було в магазині, і, як ні в чому не бувало, продовжити торгувати унітазами.
– Послухай уважно. Випишуть – не вертайся в цю сім’ю. Не потрібна ти їм. Їдь до мами. Клянуся тобі, якби можна було офіційно відректися від сім’ї і розірвати спорідненість, я б давно це зробила. Мій брат з пелюшок під мамчину дудку танцює, навряд чи щось змінилося з твоєю появою, – сказала мені Ліка.
Я їй не повірила. Вирішила, що вона мені заздрить, що сама хоче стати ближче до своєї мами і брата. Дзвінок свекрухи, я вважала непорозумінням. Чи то не до кінця в себе прийшла, то чи то я була така щаслива дитинці. До цього часу не розумію, що на мене найшло. Я наговорила грубощів Ліці, а вона пішла, подивившись мене на прощання сумним поглядом.
Чоловік до мене так і не приїхав. З лікарні я дивом не пішла на своїх двох – подруга відпросилася з роботи і приїхала за мною. Чоловіка вдома не було. Як не було ні коляски, ні ліжечка, ні дитячого одягу, але ж ми все це купували.
Я поклала доньку на наше ліжко, розібрала сумку, що мені привезла Ліка. Своєю сумки, яка лежала зібрана будинку, я теж не знайшла, а там були деякі дрібнички на дитинку.
А ввечері з роботи приїхав чоловік. Він запитав, що я тут роблю. Дістав з гаманця тисячу гривень, поклав переді мною і сказав щоб я збиралася до батьків. На дитину він навіть не глянув.
Я ревіла, питала, що трапилося. А сталося те, що я підвела його маму. Ліка була права. А ліжечко, коляска і речі нашої дочки були продані, щоб відшкодувати втрачені гроші свекрусі з магазину. Адже я не попередила, що мене не буде кілька днів, а вона не встигла знайти мені заміну. Декретні гроші, мені теж не видно – раз я так негарно пішла і всіх підвівила.
Я намагалася достукатися до розуму чоловіка – я поїхала до лікарні! Не в гості до подружки, не відпочивати, чи не бенкетувати, а в лікарню!
Він не став мене слухати, відмахнувся. Типу, йому мама все розповіла про мої шури-мури з вантажником, що мали місце бути рівно за 9 місяців.
Я зібрала свої речі, забрала дитину і поїхала на вокзал. Купила квиток, дві з половиною години на приміському автобусі.
Я подала на розлучення і аліменти, чоловік – зустрічний позов на оспорювання батьківства. Коли він переконався, що дочка – від нього, то почав просити вибачення і звинувачувати у всьому свою матір. Я відмовилася, його навіть слухати.
Ми з малятком живемо у мами. Колишній чоловік часто приїжджає, привозить нам гроші та іграшки. Знаєте, я коли з ним жила, то стільки грошей не бачила.
З Лікою ми помирилися, вона мене пробачила, хоча я так перед нею винна. Іноді вона приїжджає в гості і з радістю водиться з племінницею.
Сиджу, деколи і згадую. Як можна було бути такою казковою? Як? Майже три роки, світу білого не бачачи, за копійки… Зате тепер у мене є мрія.
Коли колишня свекруха забуде про моє існування, а дочка – трохи підросте, то я обов’язково поїду в місто. Вночі. І рознесу цей магазинчик з сантехнікою)
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!