Я дванадцять років життя віддала Польщі, щоб повернутися і почути від власної доньки: — Мамо, ти продала всі наші надії на квартиру заради цієї розвалюхи. — Я приїхала, щоб відкрити ательє і стати незалежною, але тепер не знаю, чи варто було взагалі повертатися з тих заробіток
— Мамо, це просто немислимо! — кричала донька Марина, показуючи на старе, занедбане приміщення на околиці. — Вкласти всі, до останньої копійки, наші заощадження в цю розвалюху? Ти ж обіцяла, що ми нарешті купимо мені окрему квартиру! Ми стільки років тулимося тут, утрьох у нашій одній кімнаті!
— Марино, я ж тобі сказала: тихіше, будь ласка. Я бачу в цьому не розвалюху, а майбутнє прибуткове ательє, — відповіла я, змушуючи себе бути спокійною, хоча її тон мене дуже засмучував. — Я дванадцять років життя віддала, шила на замовлення в Польщі. Тут ця справа буде приносити нам стабільний дохід. Ти ж гарно малюєш, зможеш допомагати з ескізами та дизайном. Ми будемо працювати разом, як справжні партнерки.
— Я люблю малювати для себе, для душі, а не працювати в твоїй майстерні від ранку до ночі! Я думала, ти повернешся, і ми нарешті заживемо, як нормальні люди, з окремим, власним житлом для мене і моїх дітей! Ти ж нам це обіцяла! Нам потрібна стабільність, мамо! Купівля окремої квартири — це стабільність!
— А ти думаєш, я в Польщі свій хребет гнула, щоб ти й далі жила у крихітній квартирі і вічно залежала від чоловіка? Я хочу, щоб ми мали свою справу! Свою незалежність, яка ні від кого не залежатиме! А гроші на твою квартиру… це буде з прибутку. Ми ж тепер тут! Разом! Заробимо на все, що потрібно!
— Разом? — промовив чоловік Петро, який досі мовчав, сидячи на стільці біля вікна. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася глибока образа. — Ти завжди була тут, але завжди була далеко. Я втомився від твоїх грошей і твоїх ризикованих, незрозумілих планів, які ти постійно нав’язуєш. Я не хочу сидіти в цьому ательє. Я хочу простого спокою і тиші.
— Спокою? Ти його маєш, Петре! А я хочу бачити, як мої старання приносять плоди! Я хочу жити активно!
Мені п’ятдесят п’ять років, і ось я знову вдома, у своєму рідному містечку на Волині. За моєю спиною дванадцять років важкої праці в Польщі, де я працювала швачкою.
На ці гроші я здійснила свою нову мету — викупила старе комунальне приміщення. Мій план — відкрити там невеличке ательє з пошиття одягу. Це моя професія, моя пристрасть.
Це те, що мені до душі, аби мати заняття у своєму віці. Але донька Марина, і навіть мій чоловік Петро, зустріли мій ентузіазм з великою образою та роздратуванням. Я вклала майже всі заощадження в бізнес, а не в окрему квартиру для доньки — як я могла так ризикувати, коли сім’я чекає на допомогу?
Я хочу працювати, а не бути вдома з чоловіком? Кажуть, що я погана дружина, нехтую його бажанням спокою. Я допомогла синові Миколі, а Марині — ні? Кажуть, що я погана мати, бо ділю дітей.
Ми з Петром завжди були простими людьми, але постійно багато працювали. Я — з багатодітної родини, Петро — із робітничої. Фінансової підтримки нам не було звідки чекати, тому ми розраховували лише на свої сили, на свої руки.
Жили ми спочатку в одній кімнаті, яку я отримала у спадок. У нас народилися діти: Марина і Микола. З роками стало тісно, а грошей, як завжди, не вистачало. Петро працював механіком, але його зарплата була мізерною. Мрії про власну простору квартиру, про те, щоб діти отримали хорошу освіту, про те, щоб просто жити гідно, — все це змусило мене поїхати до Польщі.
Я виїхала, коли мені було сорок три. Діти були вже дорослими. Петро був категорично проти, він не хотів, щоб я їхала, але я наполягла, бо інакше ми б ніколи не вибралися з цієї бідності.
У Польщі, у Вроцлаві, я почала з самого низу: прибирання, миття посуду. Потім мені пощастило влаштуватися на невелике швейне виробництво. Я гарно шила, і мене цінували. Там я пропрацювала майже десять років. Це була дуже важка, але чесна праця, яка дозволила мені нарешті почати відкладати значні суми. Я часто працювала понаднормово, забуваючи про втому.
Я працювала, щоб купити нам нарешті власне житло. За дванадцять років я здійснила свою першу мету. Ми з Петром купили двокімнатну квартиру в центрі нашого містечка, де і живемо тепер. Миколі, коли він одружувався, я дала гроші на авто, яке було необхідне для його роботи. Він завжди був самостійним. Марина ж із чоловіком і двома дітьми продовжила тулитися у старій однокімнатній квартирі, яку я отримала від матері. Я постійно надсилала їй гроші на потреби дітей.
Я завжди привозила подарунки, гостинці і, звичайно, чималу суму я відклала на свій власний рахунок, на свою пенсію. Це була моя фінансова незалежність, моя подушка безпеки.
Цього літа я повернулася назавжди. Я думала, що ми з Петром нарешті заживемо разом, поїдемо кудись, побачимо світ. Але мій приїзд став джерелом глибокого розчарування.
Я відчула, що стала чужою у власній сім’ї.
Мій чоловік Петро за час моєї відсутності став пасивним. Він звик до тиші, до того, що я була лише голосом по телефону і джерелом грошей. Моя активність, мої плани його дратували.
— Лесю, нащо тобі те ательє? — питав він майже щодня. — Ми вже не молоді. Треба відпочивати, онуками займатися.
Я ж не могла сидіти в чотирьох стінах. Я звикла до праці, до спілкування, до постійного руху. Я хотіла подорожувати, побачити Україну, якої не бачила дванадцять років. Але Петро цього не розумів.
— Подорожі? — дивувалися мої колишні подруги. — Нам треба вже про здоров’я думати, а не про світові тури. Тобі треба сидіти вдома.
Я зрозуміла, що моє бажання мати власну справу і бути активною сприймається як дивна забаганка, як щось непристойне у моєму віці.
Але найбільше мене засмутила донька Марина. Вона постійно чекала, що я куплю їй окрему трикімнатну квартиру, аби вона могла роз’їхатися зі своєю родиною. Коли я оголосила, що викупила приміщення під ательє і вкладаю гроші в його ремонт та обладнання, вона сприйняла це як особисту зраду.
— Ти нам це винна! — говорила вона мені. — Ти стільки років була відсутня! А тепер поскупилася на житло для власної доньки, щоб відкрити якийсь свій «бізнес»?
Я намагалася пояснити, що ательє — це дохід для нас обох, це спільний сімейний фонд!
— Якщо я зараз куплю тобі квартиру, гроші швидко закінчаться. А ательє даватиме нам стабільний заробіток, і ти зможеш сама купити собі більше житло!
Але вона мене не чула. Вона бачила в мені не матір, а лише інструмент для вирішення своїх житлових проблем. Вона вважала, що я своїм від’їздом зруйнувала її життя, і тепер зобов’язана все компенсувати за один раз.
Натомість, мій син Микола мене підтримав. Він приходив, допомагав ремонтувати приміщення, вкладав свій час і сили, казав:
— Мамо, я тебе розумію. Ти заслужила на своє життя. Роби, що тобі подобається.
Але для Марини і Петра я залишалася тим «ресурсом», який треба було використати на їхні потреби. Вони не могли пробачити мені, що я витратила гроші на якесь, на їхню думку, «сумнівне» підприємство, а не на їхній миттєвий комфорт.
Я зрозуміла, що я справді чужа вдома. Я повернулася до сім’ї, яка жила своїм життям, і моє повернення лише порушило їхній усталений уклад.
Я не відмовилася від ательє. Я відремонтувала приміщення і запустила справу. Я працюю, маю замовлення. Це приносить мені задоволення. Марина досі живе в тій старій квартирі, але зрідка приводить онуків. Петро зі мною живе, але ми спілкуємося лише про побутові речі, як сусіди по кімнаті. Наше тепло зникло за ці роки.
Ось така моя заробітчанська доля. Я працюю в ательє, щоб мати мету і не відчувати себе порожньою.
Я не скаржуся. Це мій вибір і мої наслідки. Кожному своє.
Але я часто думаю: чи можливо колись відновити тепло і довіру між нами? Чи зможе Марина зрозуміти, що я просто хотіла дати їй не лише житло, а й власну гідність і справу, яку ми могли б розвивати разом, і що тепер наша подальша доля лише в наших руках?
