Я дивилася на італійську плитку, що лежала кривими рядами, і відчувала лише порожнечу. Віктор витратив тижні, намагаючись довести свою майстерність, але довів лише те, що скупий платить двічі. — Затремо шви темним, і ніхто не помітить — бурчав він, поки за стіною вже починала просочуватися вода від його невмілої сантехніки.
— Миросю, ти просто нічого не розумієш у плануванні бюджету — заявив мені Віктор, коли ми вперше переступили поріг нашої нової квартири в старому цегляному будинку. Його очі горіли тим особливим вогнем, який зазвичай з’являється у чоловіків перед великою авантюрою. Я ж дивилася на облуплені стіни, стару проводку, що стирчала зі стелі, як щупальця невідомого монстра, і відчувала лише легку тривогу.
Будинок був добротним, з високими стелями, але він явно бачив кращі часи ще до нашого народження. У повітрі стояв стійкий запах старого дерева, пилу та вогкості, що просочила стіни за десятиліття. Віктор провів рукою по шорсткій поверхні підвіконня, де фарба здулася величезними пухирями.
— Вітю, тут роботи на пів року для цілої бригади — обережно зауважила я, намагаючись не зачепити його самолюбство. — Давай знайдемо фахівців, які хоча б зроблять чорнову обробку. Стіни криві, підлога скрипить так, ніби під нею хтось живе.
— Навіщо годувати ледарів? — він махнув рукою, мало не збивши старий плафон, що ледь тримався на одному гвинті. — Я сам усе зроблю. Руки є, інструмент купимо, в інтернеті повно відеоуроків. Ми на одній роботі зекономимо стільки, що зможемо купити ту італійську плитку, про яку ти мріяла. Порахуй сама, вони за кожен квадратний метр беруть космічні суми. А я що, шпатель у руках не втримаю?
Я зітхнула. Сперечатися з Віктором, коли він у стані ідейного піднесення, було марно. Це був той самий чоловік, який пів року тому намагався полагодити пральну машину і в результаті затопив три поверхи, але досвід його нічому не навчив.
Наступного дня він притягнув величезний перфоратор. Звук був такий, ніби прямо у вітальні приземляється гелікоптер. Віктор почав трощити перегородку між кухнею та вітальнею з такою завзятістю, ніби мстився цій стіні за всі свої невдачі.
— Дивись, як іде! — кричав він крізь гуркіт і хмари вапняного пилу, що осідав на його волоссі, перетворюючи його на сивого діда.
— Вітю, а ти перевірив, чи це не тримальна стіна? — запитала я, прикриваючи обличчя коміром кофти, бо дихати було неможливо.
— Тут усе тримається на совісті будівельників минулого століття! — віджартувався він, вдаряючи кувалдою по черговій цеглині.
Через тиждень з’ясувалося, що під час демонтажу він зачепив якусь загальну трубу, яка була прихована глибоко в кладці. З-під підлоги почало сочитися щось іржаве і липке. Віктор три години намагався залатати це ізоляційною стрічкою та якимось диво-клеєм, який він купив на ринку за порадою такого ж майстра-самоучки.
— Це тимчасово, воно триматиметься вічно — бубнів він, ковзаючи на мокрій підлозі.
Його впевненість розвіялася, коли до нас завітали сусіди. Степан Петрович, наш сусід знизу, чоловік із густими бровами і важким поглядом, не став церемонитися.
— У нас на стелі в туалеті пляма росте — сухо повідомив він, дивлячись на мокрі штани мого чоловіка. — Ви там що, басейн будуєте чи вирішили нам душ влаштувати без нашого відома?
— Та ні, то випадковість, зараз усе виправлю — запевнив Віктор, ховаючи за спиною розвідний ключ, з якого капало.
Ремонт тривав уже другий місяць. Наша орендована квартира, де ми тимчасово мешкали, перетворилася на склад. Вона була завалена мішками з гіпсом, рулонами дешевих шпалер, які Віктор купив на розпродажі, та якимись незрозумілими трубками. Кожного вечора він повертався зі старого помешкання з новими історіями про свої звершення, пахнучи бетоном і розчинником.
— Сьогодні розвів проводку — гордо повідомив він за вечерею, витираючи брудні руки об серветку. — Усе за євростандартом. Розетки будуть скрізь, навіть біля підвіконня.
— А ти впевнений, що напруга витримає? — засумнівалася я, згадуючи, як минулого разу в нього іскрив подовжувач. — У нас же буде і духовка, і пралка, і бойлер. Може, покличемо кума? Він хоча б розуміє в схемах.
— Мирославо, не починай. Я все прорахував. Кум твій тільки поради давати вміє, а я ділом зайнятий.
Коли прийшов час класти ту саму італійську плитку, на яку ми відкладали пів року, Віктор зачинився у ванній на три дні. Я чула тільки лайку, звук металу по кераміці та нескінченні зітхання. Коли він нарешті дозволив мені зайти, я ледь стримала крик. Дорога плитка з вишуканим візерунком лежала криво, шви були різної товщини, а в кутах вона була просто грубо відламана, а не відрізана спеціальним інструментом.
— Вітю, але ж воно нерівно — прошепотіла я, проводячи пальцем по гострому краю. — Дивись, тут малюнок не сходиться.
— То будинок такий, стіни завалені — сердито відповів він, витираючи піт з лоба. — Затремо шви темним, і ніхто не помітить. У затірці вся сила, вона всі гріхи сховає.
— Але ми ж купували світлу затірку…
— Світла виділяє помилки, а темна додасть стилю лофт! Ти нічого не тямиш у сучасному дизайні.
Потім була черга сантехніки. Віктор вирішив, що встановлення інсталяції для унітазу — це завдання для дитсадка. Він щось свердлив, крутив, зашивав гіпсокартоном, ігноруючи інструкцію. На вигляд усе було непогано, поки ми не вирішили протестувати систему. Після першого ж зливу за стіною почулося дивне булькання, а потім характерний запах почав заповнювати приміщення.
— Мабуть, прокладка бракована — виправдовувався він, розбираючи щойно змонтовану конструкцію і лаючись на виробників.
Гроші, які ми відкладали на меблі для спальні, почали танути з неймовірною швидкістю. Кожна помилка Віктора коштувала нам подвійно. Спочатку купувався дорогий матеріал, потім він його псував, намагаючись заощадити на інструменті, потім купувався новий матеріал, а в результаті доводилося викликати майстра по оголошенню, щоб той хоча б якось привів до ладу те, що ще можна було врятувати.
— Треба викликати електрика — сказала я одного вечора, коли в квартирі вибило пробки після ввімкнення звичайного чайника, а з однієї розетки пішов тонкий струмок диму.
— Я сам розберуся, там просто автомат слабкий. Треба поставити потужніший, і все буде окей.
— Ні, Вітю, досить. Ми вже витратили на цей самотужки зроблений ремонт більше, ніж просили професіонали на самому початку. Подивися на мої руки, я щодня вимиваю цей бруд, а результату немає. Ми живемо в хаосі.
— Ти мені не довіряєш? — він подивився на мене з такою глибокою образою, ніби я зрадила його ідеали. Його губи тремтіли, а в очах була суміш втоми та впертості.
— Я хочу жити в безпечному домі, де не б’є струмом від змішувача у ванній! — не витримала я і перейшла на крик.
Наступного дня приїхав електрик, сивий чоловік з втомленим поглядом і великою сумкою інструментів. Він годину лазив зі своїми приладами по кожному кутку, розкручував коробки і хитав головою. Потім покликав нас обох у коридор.
— Хто це робив? — запитав він, показуючи на хитромудре сплетіння дротів під стелею, яке нагадувало гніздо божевільного птаха.
— Я, а що таке? — випнув підборіддя Віктор, намагаючись зберегти залишки авторитету.
— Друже, тобі дуже пощастило, що воно не спалахнуло в перший же день. Ти з’єднав мідь з алюмінієм просто на скрутках, та ще й сховав це під штукатурку без жодного захисту. Це міна уповільненої дії. Треба все переробляти. Повністю. Штробити стіни заново, міняти кабелі.
Віктор мовчав. Його гордість отримала серйозну тріщину, але справжній фінансовий удар чекав попереду. Коли ми врешті-решт вирішили постелити ламінат, він знову взявся за справу сам, заявивши, що клацати замочками на дошках може навіть дитина. Результат — підлога почала гуляти і скрипіти під кожним кроком вже через тиждень, бо він вирішив зекономити на підкладці та вирівнюванні стяжки.
— То підлога притреться, вона має знайти своє місце — бурчав він, але я вже бачила, що він сам не вірить у свої слова, бо ламінат почав розходитися на стиках, утворюючи величезні щілини.
Наші стосунки стали нагадувати це поле битви з бетоном. Ми перестали обговорювати фільми, переглядати старі фото чи планувати бодай коротку поїздку до батьків. Усі розмови зводилися до того, скільки мішків суміші треба купити, чому знову тече кран у кухні і де взяти гроші на нові шпалери, бо старі відклеїлися разом зі шпаклівкою.
— Ти постійно мене критикуєш — докоряв він мені, кидаючи брудну футболку на стілець. — Я стараюся для нас, працюю на основній роботі, а потім біжу сюди і вкалую до ночі, а від тебе жодного доброго слова. Тільки докори.
— А за що дякувати, Вітю? За те, що ми живемо на будівництві вже вісім місяців? За те, що я мию голову в тазу, бо ти не можеш нормально підключити змішувач і в нас або окріп, або крижана вода? Ми витратили всі заощадження, які збирали на весілля сестри.
Останньою краплею стала стеля у вітальні. Віктор вирішив сам пофарбувати її дорогою матовою фарбою, яку ми замовляли за кордоном. Він поспішав, не проґрунтував поверхню як слід, ігноруючи мої зауваження про те, що стіна ще волога. Через два дні, коли ми сиділи на підлозі і вечеряли піцою, пролунав важкий звук. Величезний пласт тиньку разом із фарбою просто впав на підлогу за кілька сантиметрів від нашої кицьки. Пил піднявся стовпом.
Я сіла на коробку з інструментами і просто дивилася на ці руїни. Сльози самі покотилися по щоках, залишаючи чисті доріжки на пильному обличчі.
— Знаєш — почала я тихим, позбавленим емоцій голосом. — Ми хотіли зекономити три тисячі на роботі майстрів. Я сьогодні порахувала всі чеки на зіпсовані матеріали, повторні закупівлі, виклики аварійної служби та лікування твоєї спини після того, як ти невдало підняв мішок. Ми переплатили вже понад п’ять тисяч. І при цьому у нас немає нормальної підлоги, тече унітаз, а проводка небезпечна для життя.
Віктор стояв у кутку, посипаний білим пилом, з опущеними руками. Він здавався таким маленьким на тлі цих високих обдертих стін.
— Я хотів як краще — видавив він, не дивлячись мені в очі. Його голос був глухим і зломленим.
— Як краще — це коли кожен займається своєю справою. А ти просто грався у будівельника нашим життям, нашим спокоєм і нашими грошима. Ти хотів бути героєм, але в результаті ми обидва залишилися біля розбитого корита.
Зараз у квартирі працює бригада. Справжні майстри, які приходять вчасно, мають професійні інструменти і не питають у ютуба, як з’єднати дві труби. Вони щодня знаходять нові сюрпризи від мого чоловіка і лише хитають головами. Старший майстер, дядько Петро, чоловік із мозолистими руками і спокійним голосом, іноді навіть кличе мене, щоб показати черговий курйоз.
— Ось тут, дивіться, пані Миросю, труба опалення вмурована прямо в стіну без будь-якої ізоляції. Взимку б стіна просто лопнула від перепаду температур — каже він, вибиваючи цеглу навколо труби. — Хто ж так робить? Це ж елементарні речі.
Віктор тепер майже не заходить на квартиру. Він став мовчазним, замкнутим у собі. Часто затримується на роботі, беручи додаткові зміни, щоб хоч якось покрити ті дірки в бюджеті, які він власноруч створив. Грошей катастрофічно не вистачає, ми влізли в борги до знайомих і взяли кредит, щоб завершити цей нескінченний марафон.
Атмосфера між нами важка, як вологий цемент у закритому мішку. Я дивлюся на нього і не знаю, чи зможу я колись знову довіряти його рішенням у серйозних питаннях. Кожен раз, коли він тепер береться за якусь дрібну справу по дому, у мене починає смикатися око і серце калатає десь у горлі.
Нещодавно він зайшов на кухню в нашій орендованій квартирі, де ми досі тулимося серед коробок. Побачив, що дверцята шафки трохи просіли.
— Я зараз підкручу, там петля ослабла — сказав він, тягнучись до шухляди з інструментами. У його голосі знову промайнула та сама небезпечна впевненість.
— Ні, Вітю — відрізала я так різко, що він здригнувся. — Нічого не чіпай. Я викличу майстра на годину. Не треба нічого крутити.
— Ти тепер завжди будеш мене так відштовхувати? — запитав він, дивлячись на викрутку в своїй руці.
— Я просто хочу, щоб дверцята залишилися на місці, а не відпали разом із боковою стінкою.
Він розвернувся і пішов в іншу кімнату, не сказавши жодного слова. Ми живемо разом, спимо в одному ліжку, але між нами ніби виростає та сама стіна, яку він колись так завзято намагався знести. Ремонт у новій квартирі добігає кінця, стіни стають рівними, плитка лежить ідеально, але радості від цього я не відчуваю. Кожен куток нагадує про нічні сварки, про сльози, про викинуті на вітер гроші та про те, як легко зруйнувати мир у родині через непомірні амбіції та бажання здаватися тим, ким ти не є.
Ціна цієї економії виявилася надто високою. Ми отримали гарні стіни, але втратили ту легкість і підтримку, що була між нами раніше. Тепер кожна його пропозиція щось змінити викликає в мені не захоплення, а глухий опір. Я боюся його ініціативності більше, ніж будь-якої поламки.
Вчора ми були на квартирі, приймали роботу електриків. Усе працює, світло горить рівно, нічого не іскрить. Майстри пішли, ми залишилися вдвох у порожній, але вже чистій вітальні. Запах свіжої фарби і чистоти мав би радувати, але Віктор стояв біля вікна, дивлячись на вечірнє місто, і навіть не підійшов до мене.
— Тобі подобається? — запитала я, намагаючись бодай якось почати розмову.
— Гарно. Дорого. Але гарно — коротко відповів він, не обертаючись.
Я підійшла ближче, хотіла покласти руку йому на плече, але в останній момент зупинилася. Я відчула холодок, що йшов від нього. Він не міг пробачити собі поразки, а мені — того, що я стала свідком його безсилля.
Чи варта була та уявна економія таких жертв у стосунках? Чи можна повернути тепло в дім, де кожен забитий цвях став причиною для чергового скандалу?
А як би ви вчинили на моєму місці, коли б побачили, що старання близької людини приносять лише збитки, руйнування та борги, з якими доведеться розплачуватися роками?
